4.2

Коли я увійшла до квартири, вже перевалило за опівніч, і мама спала, у неї завтра ранкова зміна. Якнайтихіше, я роззулася, прослизнула до своєї кімнати і тільки там зрозуміла, що страшенно замерзла, бо забула куртку на вечірці.   

— Разом із телефоном, — простогнала та впала на ліжко, зариваючись обличчям у подушку, щоб мама не чула мого відчайдушного злого рику «Гординський, я тебе ненавиджу!». 

Хоча, якщо подумати, він начебто врятував мене сьогодні. Адже ніщо не заважало йому залишити мене у ванній. Дивно все це. Якщо його планом було віддати мене Олегу, то щось явно пішло не так. 

Хоча, таке… мабуть, навіть для нього — занадто.

Ні, швидше за все, він збирався просто мене налякати, і це з блиском йому вдалося. Та ще й як правдоподібно! А подача в щелепу? Які жертви заради мене. Потрібно замовити статуетку Оскара на «Е-бей» і вручити обом недо-акторам.

Я перевернулася на спину та похмуро пирхнула. Почну придумувати відповідну подачу прямо з ранку! А зараз...

Якийсь шум змусив мене прислухатися. Здається, хтось тихо стукав у двері. Люда? Може, принесла мені куртку? Зістрибнувши з ліжка, я навшпиньки прокралася в передпокій і, провернувши ключ, відчинила двері.

Ем-м-м… це була не Люда.

— Що ти тут робиш? — тихо запитала, побачивши за дверима Гординського.

Глянувши на мене похмурим поглядом, відштовхнувся від стіни та повільно наблизився, змушуючи мене рефлекторно відступити. Ні, справді, що він, у біса, тут забув?! 

Доки я розривалася між тим аби захряснути перед ним двері, чи ще й послати нахрін перед цим, хлопець мовчки всунув мені в руки куртку і вібруючий телефон, розвернувся та пішов геть.

Не сказавши ні слова.

Я в ступорі дивилася йому вслід, поки телефон не перестав розриватися. Рефлекторно глянувши на екран, зрозуміла, що щойно пропустила вхідний дзвінок від подруги. Вона напевно хвилюється, куди це я зникла... 

Зачинивши двері, я повернулася до своєї кімнати і, влаштувавшись на ліжку, передзвонила Люді.

— О, ти жива, чудово, — з неприхованим роздратуванням пробурмотіла вона. — Дякую, що хоч передзвонила.

— Не сердься, будь ласка, — тихо зітхнула. — Мені... стало погано, і довелося втекти. 

— Ой... ти в порядку? — відразу ж захвилювалася дівчина. — Може, привезти тобі щось? Якісь ліки потрібні?

Я мимоволі всміхнулася, хоч і невесело. Вона справді чудова подруга. Не те, що я…  

— Не треба, дякую. — зітхнула. — Просто втомилася та хочу спати. Зв'яжемося вранці, добре? Розповіси, що я пропустила. 

— Добре, відпочивай. На добраніч.

З полегшенням зітхнувши, я відразу ж згорнулася клубочком на ліжку і заплющила очі. Аби швидше заснути, поки не повернулися картинки цього бісового вечора. Але не встигла я про це подумати, як коротко писнув телефон, що лежав поруч, і я вже знала напевно, від кого прийшло повідомлення. Тому, мигцем глянувши на рядки - «Сподіваюся, ти розумієш, що розповідати про те, що сталося, не варто нікому?», у відповідь настрочила «Пішов до біса» і обхопила себе руками. І навіщо тільки вплуталася в усе це? Мені не вистачить сил перемогти в сутичці з цим Дияволом. Я вже втомилася...

Очі запекло, і на подушку закапали сльози.