2.1

— Так, Люд, привіт, — відповіла я на пізній дзвінок подруги. 

Вона, напевно, щойно повернулася з побачення, на яке так збиралася. Тому я й не спала о пів на дванадцяту ночі, ходячи по своїй кімнаті з кута в кут, повністю одягнена і зібрана. 

— Ой, ти не повіриш, — з придихом сказала Люда. 

— Та ну, — скривилася я. 

Після сьогоднішньої події в парку мене вже нічим не здивувати. 

— Звичайно, на жоден важливий прийом ми не пішли, — з відчутною образою в голосі повідомила дівчина, — але... похід у кіно був нічим не гірший за нудну вечірку. А потім...

І почалося. Мене аж пересмикнуло від того, який Андрій, виявляється, романтичний і уважний. Як вони мило трималися за руки весь фільм і цілувалися. Серйозно?! Ну, який нормальний хлопець піде на мелодраму «Наша провина»? Та не кожна жінка витримає стільки соплів і підліткового ниття! А тут Андрій! Напевно, вирішив, що після такого фільму, Людка буде під враженнями, слабка і беззахисна, їй хочеться такої ж романтики і трохи драми, а тут Андрій, весь з себе такий принц, що хочеться в ноги впасти і зробити все, що він захоче. 

— А потім ми поїхали в готель.

— Що?!

Від останньої її фрази мене кинуло в холодний піт. Невже він домігся свого!? Я задушу цього гада своїми руками. Як він міг так вчинити з моєю наївною Людкою? Боже, носить же таких земля!

— Гей, ти що там собі надумала? - вигукнула подруга, від чого у мене трохи відлегло від серця. — До нього приїхали друзі з Одеси, і ми трохи посиділи, випили. Потім пішли за піцою. 

Вислухавши подругу до кінця та переконавшись, що нічого страшного не сталося, я удавано позіхнула і заявила, що йду спати. Місія була виконана, під час розмови подруга розтринділа, що приблизно зараз Андрій перебуває в тому ж готелі з друзями, куди я і поїду. 

Сховавши телефон у кишеню, я вислизнула з кімнати. 

Цей готель знаходився не так вже й далеко, швидким кроком доберуся хвилин за десять. До того ж, там є просто ідеальне місце для стеження, - величезні кущі просто перед входом, де я і облаштуюся, поки чекатиму свого ворога.

Вулиця перед двоповерховою будівлею з неоновою вивіскою «Готель «Парадіз»» була добре освітленою, що дуже потішило, фотографії вийдуть чіткими. Підійшовши ближче, я озирнулася. Навколо не було ні душі, і я швиденько побігла до кущів. Ледве встигнувши облаштуватися серед колючих гілок, які весь час норовили вирвати мені жмут волосся, я помітила, що двері готелю відчинилися. Яке щастя! Гординський, власною персоною, та ще й не один! Сьогодні точно мій день. Піднявши перед собою фотоапарат, я затамувала подих.

Ось він притримав перед дівчиною двері, ось вона повернулася до нього, піднялася навшпиньки і...

«Клац!» — цей звук, напевно, почули навіть на сусідній планеті. А вже ціль мого стеження — тим більше. Відсунувши від себе дівчину, він похмуро озирнувся по сторонах і зупинив свій погляд на кущах, у яких я обливалася холодним потом і боялася навіть дихати. 

Кілька секунд тягнулися цілу вічність. А потім Андрій різко зірвався з місця, і я зрозуміла – мені кінець. 

Вистрибнувши з укриття, не відчуваючи землі під ногами, побігла в бік міського парку. Там точно є, де сховатися. Він же не буде мене шукати за кожним деревом. 

Але почувши позаду тупіт, який невблаганно наближався, усвідомила, що навряд чи встигну добігти до першого куща, перш ніж мене наздожене розправа.