1.1

— Боже, яка нісенітниця, — зітхнувши, пробурмотіла я і відклала планшет, з якого читала «Простачку» Коді Кеплінгер.

Ну, як можна переспати і, тим більше, закохатися в того, кого ненавидиш і зневажаєш всім серцем? Анріал просто.

Потягнувшись і розім'явши затерплу спину, я відкинулася на лавці і подивилася навколо. Сьогодні в парку напрочуд безлюдно, що в суботу велика рідкість. Навіть матусь з колясками не видно, а вони тут і в сніг, і в град кола намотують.

Але довго радіти мені не довелося (наврочила). Десь далеко почувся сміх, і з'явилася велика компанія. Дівчата і хлопці, на перший погляд, студенти. А, ні, точно студенти. Он, Людкин хлопець серед них. Але самої подруги з ними не було, що здалося мені дивним, тому що вона тільки вчора дві години тріщала про те, що вони нерозлучні, завжди разом, знають кожен крок один одного і взагалі, це прямо кохання на все життя, ага. Ну-ну.

У кишені завібрував телефон, і я відволіклася від спостерігання за другою половинкою своєї найкращої подруги, витягуючи його.

О, на ловця, як то кажуть...

— Привіт, Люд.

— Катю, хелп! Андрій запросив мене на якусь мега-серйозну тусу. А у мене все не те. Ти в нас більше по діловому дрес-коду. Виручай!

Від потоку інформації, що влився мені в вуха зі швидкістю світла, я трохи зависла. 

— Е-е. — Я почухала підборіддя. —Тобі терміново? Бо я не вдома.

— Мені прямо терміново-терміново, — затараторила подруга. — Андрій через півгодини буде, а я зовсім не готова. Мчи до мене!

— Через півгодини? — Я перевела погляд на компанію, але вищезгаданого там чомусь не виявила. — Схоже, що він буде швидше.

— Що? -– не зрозуміла Люда. — Ти звідки знаєш? Бачила його?

–- Та щойно, — підтвердила я. — У нашому парку, в великій компанії.

На тому кінці запала тиша. Упс, здається, я проговорилася.

— Я передзвоню, — немов крізь зуби, процідила подруга і відключилася. 

— Ой, щось я не подумала, — почухала задумливо маківку.

Схоже, комусь зараз капець.

— Не подумала? Та ти, сонечко, заклала мене по повній.

Бляха!

Я злякано сіпнулася і обернулася. Позаду стояв, розслаблено притулившись до дерева, Андрій Гординський, власною персоною. Високий, з темним, трохи відрослим волоссям, зеленими лукавими очима. Ну, просто сучасний бог, якому хочеться поклонятися, варити дітей і народжувати борщі. Але ця диявольська посмішка на його вустах... Змій спокусник. Особливо в цій шкіряній куртці, під якою лише чорна майка, що безсовісно підкреслює м'язи. 

Розбивач дівочих сердець, щоб його! Не люблю таких. Відчуваючи себе абсолютно неперевершеними, поводяться з усіма, як мудаки. 

— Тобі чого? — пирхнула, окинувши хлопця презирливим поглядом. 

— Фу, яка хамка, — посміхнувся Андрій. — А де «вибач, я більше так не буду»?

Це я ще повинна вибачатися? Ну от! Я ж казала, — му-да-ки всі ці красунчики! Чорта з два я вибачусь!

— Це не я тут кретин, який обманює свою дівчину, — просто відповіла та, закинувши планшет у сумку, підвелася з лавки. 

Перебувати поруч з цим хлопцем ставало нестерпно. Руки так і свербіли з'їздити по цій гарненькій усміхненій пиці.

— Стояти, — рикнув він, коли я зробила крок, але раптом у нього в кишені задзвонив телефон. — Чорт.

Я задоволено посміхнулася. Людка йому це все так не спустить. Прощавай, «кохання на все життя».