Глава 15

Дістаю з сумочки ключі й відчиняю двері.
Ліда прослизає повз мене всередину, швидко знімає взуття й, кульгаючи, біжить углиб дому. Зникає в гостьовій спальні. Напевно, Назар уже встиг переробити її на дитячу кімнату.

Стою в передпокої. Дивлюся на вітальню. Повсюди іграшки. На підлозі, на дивані, на журнальному столику. Ляльки, м’які звірята, якісь кубики.

Мій дім — той самий, який я завжди тримала в ідеальному порядку, — тепер схожий на дитсадок після «тихої години».

Утомлено окидаю поглядом простір і важко зітхаю. Емоції накочуються новою хвилею - варто лише опинитися тут, у знайомих стінах, що зберігають стільки спогадів про наше з Назаром колишнє щастя.

Розвертаюся й іду до спальні, у гардеробну. Треба швидше закінчити те, заради чого я сюди приїхала, і піти.

Світло спалахує автоматично. Полиці з одягом. Взуття. Сумки. Усе моє. Усе те, що я залишила тут майже місяць тому.

Дістаю з верхньої полиці дві великі валізи й починаю збирати речі. Акуратно складаю, щоб умістити якомога більше. Одна валіза майже повна. Закриваю. Перехожу до другої.

Беру з полиці коробку. Відкриваю. Там — набір тарілок. Мій улюблений.

Білий фарфор із синім візерунком. Ми купили їх під час відпустки в Греції три роки тому. Тоді ми з Назаром гуляли старим містом, зайшли до маленької крамниці. Я побачила ці тарілки  і закохалася з першого погляду.

Дорогі. Дуже.

Але я саме тоді отримала першу  зарплату від студії, після того, як набрала достатньо учнів. І витратила майже все на цей набір.

Для мене вони стали символом того, що я заробила гроші сама. Своєю працею. Своїми руками.

Беру коробку. Обережно кладу її в валізу. Обкладаю одягом з усіх боків, щоб не побилися. Дивно, мабуть, забирати тарілки з «нашого» дому. Але вони мої. Пам’ятна покупка.

Продовжую пакуватися. Дістаю ще кілька коробок із взуттям — зимові чоботи, ботильйони.

Погляд падає на полицю з його речами.  Сорочки. Костюми. Краватки. Усе на місці. Акуратно розвішено, певно, приходила домогосподарка.
Зазвичай цим займалася я, коли був час, а якщо ні — приїжджали люди з агентства.

Зачиняю двері гардеробної. Виходжу зі спальні й іду на кухню. Відчиняю шафки. Дістаю ще одну коробку. Кладу туди горнятка, ті, що з моїми ініціалами. Подарунок від подруги на минулий день народження.

Кочу валізи коридором. Коли доходжу до ґанку, на мить зупиняюся, переводжу подих. Велика валіза майже вислизає з руки, коли намагаюся підняти її, але все ж невпевнено запихаю її до багажника, зачепивши бампер. Друга йде легше.

Захлопую кришку багажника й на секунду спираюся на машину, видихаючи. Болять руки. І спина теж. Хочеться просто сісти за кермо й поїхати.

І тут згадую, що залишила телефон на зарядці в машині.

Відкриваю двері, тягнуся за ним. Екран засвічується і просто перед очима миготять кілька пропущених викликів. Усі  від Назара.

Кілька секунд я просто дивлюся на дисплей. Серце пропускає удар, потім починає калатати швидше.
Невже він нарешті з’явився?

Я вагаюся, прикушую губу, але все ж натискаю «Передзвонити». Зрештою, я ж хотіла сказати йому все, що думаю про цю ситуацію.

Він відповідає майже одразу. Голос схвильований, напружений, на межі паніки:

— Раю, це ти забрала Ліду? Вона з тобою?

Я роблю кілька повільних, глибоких вдихів, перш ніж відповісти.

Мій голос виходить рівним. Холодним.

— Так. Я відвезла її додому. Поїду через десять хвилин, тож постарайся встигнути.

— Навіщо ти її забрала? — розгублено й із підозрою питає він.

— Ти знущаєшся? — різко кидаю, хоч тон усе ще спокійний. — Ти ж сам в особовому справі в полі «мати» вказав мої контакти. Або чому, на твою думку, зі школи подзвонили саме мені? Я чекаю, Айдаров. Поспішай.

Кладу телефон екраном униз на пасажирське сидіння. Кілька секунд просто сиджу, стискаючи кермо, намагаючись вирівняти дихання. Потім кидаю погляд на дім, треба перевірити, що там робить Ліда.

Натискаю кнопку блокування машини й повертаюся в дім. Ноги ніби налиті свинцем, але я змушую себе пройти коридором до гостьової спальні.

Двері прочинені. Я штовхаю їх.

Ліда згорнулася клубочком на маленькому ліжку й міцно спить, обійнявши плюшевого зайця. Її груди рівно здіймаються й опускаються, губи трохи розкриті, щоки порожевіли від тепла й утоми. Вона, мабуть, страшенно виснажилася після всього, що сталося.

На мить у мені спалахує щось тепле. Але потім я бачу кімнату цілком.

Двоспальне ліжко, яке стояло тут раніше, зникло. На його місці — дитяче, з балдахіном, біле, з вирізьбленими квітами. Рожевий комод. Скринька для іграшок. Маленький столик із олівцями в склянці. У кутку нічник у формі хмаринки.

Це не тимчасова обстановка. Це кімната мрії. Тільки не моєї.

Біль розповзається повільно, наче хтось стискає серце в грудях і не дає вдихнути. Назар облаштував дитячу,  але не для нашої дитини.