Глава 14

Відчиняю дверцята машини. Ліда невпевнено підходить ближче.

— Сідай, — коротко кажу, киваючи на заднє сидіння.

Вона забирається всередину. Вмощується, притискаючи рюкзак до грудей.

Захлопую дверцята сильніше, ніж потрібно. Обходжу авто. Сідаю за кермо. Заводжу двигун. Руки тремтять, коли кладу їх на кермо.

Що я роблю? Навіщо я її посадила в свою машину?

Дістаю з сумочки телефон. Екран чорний. Повністю розрядився.

Чорт. Треба було давно купити новий — у цього після падіння батарея зовсім нікудишня. Тримає заряд від сили пів дня.

Під’єдную телефон до зарядного шнура. Чекаю, поки з’явиться значок батареї.

Тяжко зітхаю, відкидаюся на спинку сидіння. Заплющую очі на секунду, потім дивлюся у дзеркало заднього виду.

Ліда сидить нерухомо. Дивиться просто на мене, не відводячи погляду.

Величезні очі — явно не від Назара. Розсип веснянок на обличчі тримається навіть тепер, коли майже зима.

Я відводжу погляд. Дивлюся у лобове скло. Потім знову на неї. Вона теж усе ще дивиться. Насторожено, недовірливо, вороже.

Проводжу руками по обличчю. Зовсім не розумію, що робити.

Навіщо я її сюди привезла? Треба було залишити там. Мене не має хвилювати, що з нею буде. Не має. А якби вона зникла, то усе стало б на свої місця, і життя знову налагодилося б.

Та ось ми тут. Вона — на задньому сидінні. Я — за кермом. І ми обидві мовчки п’ялимося одна на одну, ніби не поділили Назара.

Телефон нарешті вмикається. Екран засвічується. З’являються сповіщення.

Пропущені виклики.

Відкриваю. Дивлюся список.

Оксана Рудольфівна — тричі.

Невідомий номер — один раз.

І все. Назар не передзвонював. Жодного разу.

Стискаю телефон у руці. Дивлюся на екран.

Кидаю його на пасажирське сидіння. Знову погляд у дзеркало. Ліда все так само сидить, обійнявши рюкзак руками, лише тепер дивиться вбік.

— Ви мене додому відвезете? — різко питає вона, насупившись.

Хмикаю. Додому. Взагалі-то це мій дім, дівчинко.

— У мене в щоденнику є адреса, зараз скажу, — вона вже збирається розстібнути рюкзак, але я перебиваю:

— Адресу знаю, — сухо кажу.

Ще б я її не знала. Та я ж там десять років прожила!

Добре, я все одно збиралася заїхати й забрати деякі речі. Тоді збиралася похапцем, майже нічого не взяла. Була на емоціях, тікала, наче це я винна. А тепер голова трохи прояснилася. Просто так туди їхати не хотіла — ні її, ні Назара бачити бажання не було. Але якщо вже все склалося ось так...

Виїжджаю з паркінгу. Їду знайомими вулицями. До свого дому.

Телефон починає дзвонити. Дивлюся на екран. Оксана Рудольфівна.

Беру слухавку.

— Алло?

— Раю, пробач, я була в басейні, телефон у шафці залишила. Щось сталося? Ти мені кілька разів дзвонила.

Знову дивлюся у дзеркало заднього виду. Ліда сидить, втупившись у вікно. Так, сталося. Ваша онучка побилася в школі.

Але вголос кажу інше:

— Усе гаразд. Просто хотіла спитати, як називається той салон краси, де ви плазмотерапію робили? Ви колись розповідали.

Пауза на тому кінці.

— А, так, звісно. «BeautyHub». Хочеш, я надішлю тобі повідомлення з адресою й телефоном?

— Так, будь ласка, напишіть.

— Добре, люба. Зараз відправлю.

— Дякую, я за кермом, тож говорити незручно.

— Розумію. Тоді не відволікатиму.

Скидаю виклик. Кладу телефон на сидіння поруч. Вдихаю. Їду далі.

І раптом чую рух позаду. Ліда підводиться. Нахиляється вперед між передніми сидіннями. Її обличчя  майже біля мого.

Я здригаюся від несподіванки.

— Сядь назад, це небезпечно, — різко кажу, не повертаючись. — І пристебнись.

Та вона не слухає. Навпаки, нахиляється ще ближче. Краєм ока бачу її обличчя — серйозне, похмуре.

— Це ви та погана тітка, через яку тато до мене не приїжджав? — питає вона. Голос звучить вимогливо. Майже агресивно.

Машину мало не заносить. Я різко вирівнюю кермо, з’їжджаю на узбіччя. Вмикаю «аварійку». Глушу двигун. Обертаюся до неї. Дивлюся в ті великі очі повні образи. Злості. Болю.

Ось як воно, значить. Виявляється, «погана тітка» — це я, а не її мама, яка залізла в ліжко до одруженого чоловіка.

— Під час руху машини не можна вставати, — кажу суворо, намагаючись стримати емоції. Стільки років працювала з дітьми, чужих любила, як своїх, але зараз... — Не можна відволікати водія. Ти могла спровокувати аварію. Зрозуміла?