Глава 13

Через десять хвилин до кабінету заходить охоронець з флешкою. Директор вставляє її в ноутбук. Ми всі збираємося навколо екрану — я, Алла, директор. Дівчатка залишаються сидіти на стільцях.

На екрані з'являється зображення. Коридор третього поверху. Чорно-білий запис, але якість хороша. Все видно чітко.

Діти бігають туди-сюди. Перерва в розпалі.

— Ось, — директор вказує на екран. — Це Ліда.

Я бачу її. Маленьку, худеньку. Стоїть біля стіни одна. Притискає до грудей підручник. Дивиться по сторонах розгублено.

Новенька. Не знає, куди піти. З ким спілкуватися.

До неї підходять три дівчинки. Одна з них Аня. Я впізнаю її по волоссю, зібраному у високий хвіст. Аня щось каже Ліді. Та опускає голову. Намагається відійти.

Але Аня робить крок вперед. Знову щось каже. Тикає пальцем у Ліду. Агресивно. Явно не по-дружньому.

— Що вона їй каже? — питаю у директора.

— Звуку немає, — відповідає та. — До того ж на перерві такий шум, що навіть якби був, нічого не розібрати.

Дивлюся далі. Ліда намагається відійти знову. Але Аня хапає її за руку. Смикає. Щось кричить прямо в обличчя.

Ліда виривається. По її обличчю видно, що ось-ось розплачеться. А потім Аня штовхає її. Двома руками. У груди. Сильно. Ліда відступає назад. Натикається спиною на стіну.

Аня сміється. Подруги поруч теж отримують від цього задоволення. Господи, цим дітям всього по сім років, звідки стільки жорстокості?

— Стоп, — кажу я. — Ви це бачите? Це Аня штовхнула Ліду. Не навпаки.

Алла мовчить. Дивиться в екран напружено. На записі Аня знову робить крок до Ліди. Збирається штовхнути ще раз. Але Ліда швидко відходить убік.

І тут відбувається те, що змінює всю картину.

Аня замахується для чергового поштовху, але Ліда встигає відступити. Аня втрачає рівновагу. Зачіпається за власну ногу. Падає вперед. Обличчям вниз. Прямо на підлогу.

Удар жорсткий. Видно, як її голова сіпається від зіткнення з плиткою.

Ліда завмирає. Дивиться вниз злякано. Простягає руку, щоб допомогти, але Аня відштовхує її. Скакує. Притискає руку до рота. Звідти тече кров.

Вона вказує на Ліду. Подруги відразу оточують її. Директор зупиняє запис.

Тиша.

Я випростаюся. Повертаюся до Алли.

— Думаю, після цього це ми повинні вимагати вибачень, — кажу спокійно. — Тобі так не здається, Алло?

Вона мовчить. Обличчя кам'яне.

— Як же ти виховала дочку, що вона новеньку в перші ж дні в школі цькує? — продовжую жорсткіше.

— Давайте без емоцій, — швидко втручається директор. — Ситуація, звичайно, неприємна...

У цей момент Аня голосно схлипує, мабуть засмутилася, що її обман розкрився. Алла різко повертається до дочки. Дивиться на неї так, що та втискається в стілець.

Обличчя Ані миттєво змінюється. Губи тремтять. Вона стискається, ніби чекаючи удару.

— Алло Вікторівно, будь ласка, — директор робить крок вперед. — Діти є діти. Вони роблять помилки.

Алла не слухає. Хапає сумочку. Дивиться на директора холодно.

— Вважаю, розмова закінчена, — кидає вона. — Аню, ходімо.

Дівчинка встає зі стільця. Йде за матір'ю, опустивши голову.

— А як же вибачення? — зупиняю я її.

Алла завмирає біля дверей. Повільно обертається.

— Що?

— Вибачення, — повторюю спокійно. — Тобто ти маєш право вимагати відрахування Ліди і публічних вибачень, а ми ні? Твоя дочка публічно принизила мою, — «мою», чорт, я справді це сказала? — З цими доказами ми можемо подати заяву в поліцію про булінг, — звичайно, я блефую, але вираз обличчя Алли того вартий.

Її обличчя червоніє. Шия вкривається плямами. Ця ситуація її принижує. Я бачу це по тому, як вона випрямляє спину, намагаючись зберегти залишки гідності.

— Давайте розійдемося мирно, — каже вона напружено. — Я поговорю з донькою.

Робить паузу і щосили намагається вичавити з себе посмішку. Помітно, що принижуватися перед іншими вона не звикла. Але пора б їй опуститися на землю.

— Думаю, це якесь непорозуміння. Ліда могла її спровокувати. Моя дочка просто так ні на кого не нападала б.

Я відкриваю рот, щоб заперечити, але вона хапає Аню за руку, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Мамо, боляче...

— Мовчи, — шипить Алла і тягне її до виходу.

Двері за ними зачиняються.

У кабінеті висить тиша. Директор важко зітхає. Знімає окуляри. Протирає їх серветкою.

— Яка неприємна історія, — бурмоче вона собі під ніс.

Я не відповідаю. Повертаюся до Ліди.

Вона все ще сидить на стільці, не розуміє, що робити далі. Ми обидві розуміємо, що я їй ніхто. Що мені робити? Не залишати ж її в кабінеті директора? Варто ще раз спробувати додзвонитися до Назара.