Розділ 5

Не витрачаючи ні хвилини, Влада почала сковзити вниз по спіралі. Спустившись, вона швиденько зорієнтувалася у напрямі вогню та швидким кроком попрямувала туди. 

Всю ніч вона блукала з дивною зброєю в руках, одночасно перевіряючи здібності цього каменю на деревах, які зустрічалися по дорозі, чи на кущах, які виглядали підозріло. 

З моменту, як Влада пройшла декілька кілометрів від спиралі, її сенсори завжди кричали про небезпеку в темних місцях. Вона навіть перевіряла цю теорію декілька разів, але лезо завжди не попадало по цілі або проходило крізь повітря. 

Інколи ім'я того дивного ангела виривалося з її вуст, бо вона вже почала постійно оглядуватися, коли йшла — це був вихід, щоб позбутися тривоги, що охопила тіло. Але відгуку на ім'я не було. Тож коли незвичайний звук пролунав на горизонті, жінка молилася. 

Вітер колихав верхівки дерев. Місяць зайшов за хмари. Навіть зірки перестали яскраво сяяти, зберігаючи напругу. Пар виходив з привідчиненого рота дівчини, супроводжуючи кожен видих. 

Її долоні спітніли, та шкіра поблідніла. Вона нервово озиралася при любій ознаці небезпеки настільки часто, що спіткнулася. Влада швидко повернула баланс, щоб усвідомити наявність гори майже коло її носа. 

По здогадках, то й була та сама гора, звідки сяяв вогонь. Голова піднялася вгору. Костру не було. Можливо, вона помилилася чи їй здалося. Дівчина декілька разів постукала по горі. Повністю неможливо було розповісти про мету цих дій, але жінка точно не очікувала побачити, як камінь плавиться. 

Її долоня моментально відірвалася від раніше холодної гори. Біль пульсувала, але тіло виділило багато адреналіну, щоб не відчувати нічого. Не перериваючи зоровий контакт з горою, наче та була живою, Влада почала відступати назад. Вона тримала однією рукою меч, направлений у торуну гори. 

В горі щось показалося. Щось лізло через випловлену дірку. Ноги вже не сумнівалися у повному задньому ході. Але один невірний крок — та дівчина з криком впала у яму. Жінка раніше майже не оступилася туди, але двічі небезпеку неможливо було обійти. 

Вогонь — останнє, що бачила перед тим, як повністю закрити очі без свідомості. Влада тоді вважала, що померла, але до її шоку вона все ж таки прокинулася. В Едемі. 

Голова сильно боліла, як і все тіло. Спочатку вона не зрозуміла, де була, але, побачивши знайомі дерева, повністю прийшла до тями. Ті самі хатинки з паличок. Ті самі ландшафти. Невже Єва все ж таки послідувала за нею? 

Єдине, що не сходилося, — це були занадто висока температура та мало свіжого повітря. Спина та голова вже були мокрими від жари. Стиснувши щелепу, Влада сіла з лежачого на землю. Погляд впав на червону долоню, яка ще була в крові та опіках. Меча поряд не було. Очі насупилися. Вона не розуміла, чого в неї забрали його. Можливо, сім'я буде робити їй серйозну розмову скоро. 

Дівчина використала стовбур дерева, щоб встати з землі та оглянутися навколо. Вона ще раз переконалася в своєму знаходженні. Потрібно було побачити матір та пояснити свій вчинок. Влада це прекрасно розуміла. Тож жінка одразу почала шукати стежку до хатинки батьків. 

Босі ноги ступали по теплій траві. Дерева в Едемі вже розцвіли. Скільки днів вона була відсутня, що настала квітуча пора? Чим більше жінка знаходилася тут, тим більше помічала дивностей. По-перше, тут було більше плодів та менше рослинності. По-друге, кудись поділося містечко для риболовлі. Остання крапля до її підозр та опасінь були чорні стежки. Вони вигоріли. 

Темп ходьби пришвидшився в декілька разів, коли розуміння цього прийшло до неї. Були шанси, що її сім'я зараз в небезпеці. За декілька секунд Влада вже була біля хатинки батьків. Вона без вагання забігла до хатинки, майже ламаючи двері з гілок. 

— Тато! — крикнула Влада всередині хатинки. На місці Адама було пусте місце. Єви також ніде не було видно. 

Погляд почав бігати по місцевості. Зрозумівши, що щось жахливе сталося, вона вибігла з хатинки. Дівчина глянула в сторону, де росла та проклята яблуня. Дерево було покрите свіжими плодами. Такого віками не було. Серце завмерло. Невже це знову почалося? Долоні в мит підхопили любу каменюку та стисли її. 

Можливо, демони з Інферії* (пекло) вже потрапили до Батьківщини Влади. У неї зараз була головна мета знайти свою сім'ю, тож вона й прокричала на все горло:

— АДАМ!!! 

Пташки з найближчих дерев швидко полетіли з своїх гнізд через різкий крик, та в Едемі стало тихіше. Жінка намагалася не дихати, щоб почути будь-який звук, переконуючий у знаходженні людей. Вітер свистів у вушах. І от почулися кроки. З рекордною швидкістю вона повернулася до нього. Інстинкти все ще були на готові. Було незрозуміло, що можна було очікувати, але людський, хоча чужий для неї, голос, вона точно не очікувала почути:

— Адамстер Дигір на місці!

Щось тепле торкнулося її спини. Чи то була надія побачити батька, хоча таке імʼя було для неї дивне, чи то щось інше? Влада моментально повернулася до Адама, сподіваючись побачити там його, але у долі були інші плани. На місці де повинен бути стояти Адам, була істота з тілом схоже на людське, але воно складалося з яро червоної речовини, яка була настільки жарка, що простір навколо нього плавився. Що це була за маячня?

— Ви не Адам… — тихо промовила Влада та ступила декілька кроків назад.

У істоти, так мовного Адама, не було лиця. Ні носу, ні очей. Лава, з якої він складався, інколи створювала отвір на голові, та звідки якраз і йшов голос, але інколи посмішка була видна — теж це можна було назвати вустами.

— Ні, я перший арден, та моє імʼя Дигір, — дивна істота назвала себе та дала Владі невеликий поклін.

— Тоді чого називатися моїм батьком? Та що за арден? — дівчина все ще не могла зрозуміти логіку Дигіра та намагалася знайти відповіді на свої запитання.