8 (4)

Я на мить завмерла, не впевнена, що почула все так, як слід, а потім кинулась обіймати Дмитра.

– Вітаю! – вигукнула я. – нехай все пройде якомога простіше. І ти, і Тарас заслуговуєте на те, щоб було менше усілякої… Тяганини.

– Дякую, – він охоче обхопив руками мою талію, підтягуючи до себе впритул. – Сподіваюсь, це все дійсно швидко скінчиться.

– Звучить так, наче ти в це сам не надто віриш, – пожартувала я.

Дмитро закотив очі.

– Не вірю. Я налаштований на довгу боротьбу, що повинна закінчитися моєю перемогою.

– Закінчиться. От побачиш. Ти хороший батько, суд не може це пропустити. За законом ви з Єлизаветою рівні. Але в тебе є робота, чудова біографія, а в неї, ну…

Я  намагалась не думати про те, що мій батько теж міг би забрати мене у матері. Тоді я б, звісно, не знала Віру, не провела б усе дитинство з сестрою, а вона – остання, ким я б пожертвувала. Все дитинство я чіплялась тільки за сестру, та й дорослою такою.

Наша матір перетворилась на перегорнуту сторінку з минулого, до якої зовсім не хочеться повертатися. Боляче усвідомлювати, що вона така далеко не одна, і досі є безліч дітей, що страждають від байдужих, злих матерів, від їх поганих звичок, від того, що вони чіпляються за своїх дітей, мов кліщ, і цього ніяк не позбудешся.

– Давай краще не будемо про це, – Дмитро зітхнув. – Хочеться думати про щось приємне, а не про майбутню судову тяганину.

– Раптом обійдеться без неї?

Він виразно глянув на мене.

– Не обійдеться, і ми обидва це чудово розуміємо, адже так? Серйозно, проїхали. Я краще уявлятиму, як покличу тебе на побачення, коли це все скінчиться.

– Справді?

Знов шаріюсь, та що ж таке!

– Справді, – Дмитро всміхнувся. – Якщо ти, звісно, погодишся. Але я б дуже хотів, щоб ти сказала «так».

– А якщо відмовлю? – грайливо зиркнула я на нього, насправді не уявляючи, як зможу відмовити такому, як Дмитро.

– Тоді я буду дуже, дуже засмучений. Можливо, спробую виправити ситуацію, м, звабивши тебе тортиком. Ти який любиш?

– Шоколадний, – фиркнула я. – А ще люблю брауні з морозивом.

– Зрозумів, – кивнув Аверін. – Отже, я заманюватиму тебе брауні… Є якийсь улюблений рецепт? Я міг би приготувати сам.

– Ти ще й готуєш?

– Чоловік не повинен бути побутовим інвалідом, – підморгнув він. – У мене на це майже ніколи нема часу, але я вмію готувати. Здебільшого, солодке.

– Тобто я можу розраховувати на брауні, приготоване власноруч? – дивуючись самій собі, тому, що справді фліртую, поцікавилась я.

– Обов’язково.

– В такому випадку, мені потрібно вигадати, як віддячити тобі за солодку гостину.

Дмитро обвів мене теплим поглядом, від якого кров буквально скипіла в жилах. Я закусила губу, намагаючись стриматися, проковтнути щасливу усмішку, що так і рвалась назовні. Поруч з Дмитром було стабільно і комфортно, і його долоні, що лежали зараз у мене на спині, випромінювали жар, від якого я просто розквітала.

– Уже одна твоя присутність, – промуркотів чоловік, подаючись ближче, – буде величезною дякою, Еммо, і…

Він не договорив, бо я зважилась все-таки і першою потягнулась до його вуст. На відміну від вкрадених раніше поцілунків, цей відчувався так, ніби я мала на нього цілковите право. Повільний, від якого тіло просто плавилося, розчинялося, ласкавий, сповнений жару та ніжності. Дмитро, дражнячись, провів кінчиками пальців по моїй шиї, потім його долоня лягла на потилицю. І у відповідь ледь дряпнула нігтями його плечі крізь медичну форму і розсміялась просто у вуста.

– Сподіваюсь, ти не образишся за цей сміх, – відчуваючи, як тілом розповсюджується приємний трем, прошепотіла я.

– Аж ніяк, якщо людині весело, це означає, що їй добре.

– То я можу сміятися в ліжку?

Боже, що я несу! Але Дмитро лише кивнув, і в очах його заблискотіли хитрі іскорки.

Цього разу, коли в двері ординаторської постукали, ми не відскакували одне від одного, а повільно, неохоче, відступили. Аверін відчинив двері і здивовано завмер, коли незнайомий чоловік продемонстрував йому посвідчення.

– Капітан Демченко. Ви – Аверін Дмитро Максимович?

– Так, а що?

– Ви підозрюєтесь у завданні тяжких тілесних ушкоджень, що призвели до тривалої втрати працездатності, Столяренку Максиму Івановичу. Прошу проїхати зі мною.

Дмитро розгублено озирнувся. Я завмерла, відчуваючи, як все холоне всередині. Максим Столяренко – той самий пацієнт, що чіплявся до мене, а тепер Дмитра, здається, арештують через те, що він просто прийшов на допомогу…