8 (3)

Медичні будні, як завжди, пролітали так швидко, що я навіть не встигала усвідомити, скільки минуло днів. Лише хвилину тому була субота, і ми з Дмитром, Маргаритою та дітьми гуляли по парку, аж ось вже п’ятниця, минув майже тиждень.

Лікарня кипіла життям. Пацієнтів було багато; взимку побутові травми від падіння куди ймоврініші, ніж влітку, а зараз на дорогах відбувався справжній колапс.

На роботу я йшла, хапаючись за все, за що лиш можу.

– Що, думаєш, краще б вдягнула ковзани?

Я озирнулась на чоловічий голос і мало не полетіла у сніговий замет. Допомогло те, що встигла зіскочити з крижаного тротуару прямо на гору снігу. Провалилась мало не по щиколотку, але воно було того варте. Кістки ж лишились цілими.

Поруч стояв Дмитро, і було помітно, що він боїться ступити на слизьке та полетіти вперед. Теж не хоче стати пацієнтом нашого травмпункту.

– Так, – видихнула я. – Це якийсь жах.

– Я починаю всерйоз розглядати той лайфхак з надяганням залізної мочалки-драпачки з кухні на взуття, – скривився Аверін. – Бо це якісь жахи.

– Доведеться. Навряд чи цій лікарні потрібен провідний хірург з розбитим носом.

– Ой, точно ні, як я потім оперуватиму? Це ж ще й набряк може бути, бачитиму гірше. Бідолашні пацієнти!

– Пацієнти – це єдині, кого ти жалієш в цій ситуації? А себе поберегти?

– Ще про себе думати, пф, яка дурня, – фиркнув Дмитро. – Давай-но сюди руку, спробуємо дійти разом. Нам треба здолати всього три слизьких метри, і там починається посипана доріжка перед лікарнею.

Я вчепилась в Аверіна, мов кліщ. Ми не розмовляли, просто повільно, крок за кроком, просувалися до посипаної ділянки.

Лишалось якихось півметра, коли я все ж послизнулась, але не впала. Аверін встиг підхопити мене під лікоть, а потім шарпнув на себе і швидко перескочив на сніг.

– Я тримаю, – видихнув він, притискаючи до себе. – Ціла?

– Ну не впала ж.

– Нічого не потягнула? Шию не скрутила?

– Ні. Я не стара бабця!

– Ти юна і прекрасна, але людина може собі щось пошкодити незалежно від віку.

– В тебе профдеформація.

– Що геть не дивно, враховуючи, скільки часу я стирчу на роботі, – кивнув Дмитро. – Ну, все. Тут далі можна нормально йти. Але руку мою все одно не відпускай, аби випадково не навернутися.

Я послухалася. Може, я б і не чіплялась за нього так сильно, тут не було аж такої потреби, але відпускати Дмитрову долоню не хотілось зовсім.

Коли ми дійшли до ганку, піднялись, на щастя, сухими і не слизькими сходами і прослизнули всередину лікарні, Аверін трохи зам’явся.

– Маю новини, до речі. Я…

– Дмитре Максимовичу, там ваш вчорашній пацієнт отямився, потрібно негайно до нього! Медсестри кажуть, показники танцюють, як той народний ансамбль!

Аверін вибачливо всміхнувся.

– Потім поговоримо, – зітхнув він і побіг перевдягатися.

У мене теж вистачало роботи. Сьогодні на плановий огляд приїхав Лук’ян Звірецький, брат Віриного чоловіка і наш з Дмитром постійний пацієнт, тож я витратила хвилин сорок, аби ретельно перевірити його спину і переконатися, що він дотримується всіх рекомендацій.

Ото вже пацієнти, які терпіти не можуть лікуватися! Хоч нагайкою їх заганяй до лікарні, аби все-таки змусити дбати про своє здоров’я.

Були й інші, і, зрештою, вислизнути на каву до ординаторської я зуміла аж після обіду, коли там вже нікого не лишилось. Але сумувати наодинці не довелось, за хвилину прийшов Дмитро.

Зранку я не звернула на це уваги, але зараз була переконана, що Дмитро у дуже гарному настрої. У нього мало очі не світилися, на обличчі сяяла більш ніж вдоволена, від вуха до вуха, усмішка.

Мугикаючи собі під ніс пісню, він теж рушив до кавомашини. Поклав поруч з собою медичні карти, якийсь час переглядав їх, і я замилувалась чоловіком. Все-таки, коли він захоплений роботою, то увесь аж світиться. Випромінює такий інтерес, що, якби всі лікарі були такими, напевне, не існувало б у світі невиліковних хвороб.

Натхненний, чудовий… Якби у нашій клініці відкривали фан-клуб Аверіна, я могла б запросто його очолити.

– Дмитре, ти аж сяєш, – не втримавшись, сказала я. – Вперше за тиждень бачу тебе таким щасливим. Що, нарешті складному пацієнтові стає краще?

Аверін знизав плечима.

– На те я і лікар, аби їм кращало. Але ні. Просто нарешті розібрався з усією паперовою тяганиною. Тож тепер я офіційно подав на розлучення.