8 (2)

Ми з Дмитром обидва завмерли, не знаючи, що й казати. Чоловік зрештою всміхнувся, дотягнувся до сина і скуйовдив його волосся.

– Якщо після того, як ми з твоєю мамою розійдемося, в мене будуть інші стосунки, то тільки з жінкою, яку ти схвалиш, обіцяю.

– З Еммою? – засяяв Тарас.

– Можливо, – Аверін гмикнув. –  Якщо Емма не буде проти. Але ми не будемо запитувати її про це зараз, Тарасе. Це неправильно. Не кажи «гоп», доки не перескочиш.

– Але ж ти розійдешся з мамою, так?

Мене вразило, що хлопчик говорив про це майже з надією. Що ж відбувалось у них в родині, що ця жінка йому настільки чужа?

Дмитро кивнув, відповідаючи на синове питання.

– Тату, – Тарас шморгнув носом, – а ти забереш мене з собою, правда? У нас в школі всі діти, у яких неповні сім’ї, живуть з мамами.

Аверін перехилився через стіл і простягнув руку. Хлопчик одразу, без зайвих роздумів вклав пальці у батькову долоню.

– Обіцяю, що я завжди буду з тобою, – прошепотів він. – Я ж не витримаю без тебе, Тарасе. Не можна нам бути окремо.

Хлопчик засяяв.

– Правда?

– Так. Я вигадаю щось зі своєю роботою, щоб вона нам менше заважала.

– Я можу бути частіше з бабусею. У неї кльово!

– Так, бабуся нам обов’язково допоможе, – погодився Дмитро. – І не тільки вона. Ми обов’язково вигадаємо, як зробити все правильно, я обіцяю тобі, синку. Все буде гаразд.

Малий широко всміхнувся. В цю мить Дмитро і Тарас стали такими схожими, що я ніби побачила Аверіна в дитинстві. Цікаво, у його матері збереглись дитячі фотографії сина? Хотіла б я їх переглянути… Ні, звісно, я не мала на те права, я взагалі чужа людина, але…

Можливо, не буду такою завжди?

Тарас переключився на обговорення крижаних фігур, і я радо підтримала розмову, щаслива, що більше не потрібно підіймати тему його матері. Тінь Лізи досі нависала над нами, але я намагалась не думати про неї. Де б не була зараз ця жінка, краще їй залишатися від дитини подалі.

…Дмитро наполіг на тому, щоб підвезти мене додому. Тарас лишився в машині на кілька хвилин, доки Аверін проводив мене до під’їзду, і ми спинилися на ганку. Я не знала, куди подіти очі, чомусь відчувала, що не готова зустрітися з Дмитром поглядом – але і втікати здавалося б дивним, тому просто стояла, нервово шаріючись.

– В тебе дуже хороший син, – нарешті промурмотіла я, зрозумівши, що тишу потрібно заповнити бодай чимось. – Неймовірно мила дитина.

– Так, – кивнув Дмитро трохи розгублено. – Тарас мов те сонце. Тільки…

З мамою йому не пощастило.

– Я сьогодні був у адвоката, – сказав чоловік раптом. – Обговорював, як краще все організувати, щоб Тараса зрештою лишили зі мною. Знаю, що суд часто стає на сторону матері, та й Ліза свого не відпустить, але я боротимусь.

– Якщо потрібно, можу спробувати звернутись до чоловіка Віри. Звірецькі – сім’я впливова, щось та й вигадають.

– Дякую. Якщо буде треба, я попрошу… – Дмитро затнувся і всміхнувся мені кутиком вуст. – Спасибі, що сьогодні побула зі мною і з Тарасом.

– Це в радість.

– І через це мені ще приємніше.

– Ага, – нервово кивнула я. – Ну… До понеділка? Зустрінемось на роботі, так?

– До понеділка, – погодився Дмитро.

Він зам’явся, ніби не знаючи, що робити далі, і я відчула себе підліткою, яка вперше залишається один на один з хлопцем та поняття не має, як з ним прощатися. Найкраще, що я змогла вигадати, потягнутися до Дмитра та поцілувати його в щоку. Надто невинно, як для дорослих людей, але в нього в очах промайнув подив, а потім чоловік розплився в щасливій широкій усмішці.

– Бувай, – видихнула я і пірнула у під’їзд. Злетіла сходами, заскочила до квартири, зачинила двері за собою і лише там, наодинці з власними думками, видихнула. Сповзла на підлогу, тулячись лопатками до стіни, і відчула, що сама усміхаюсь.

Потягнулась пальцями до вуст, обвела їх контур, згадуючи, як поцілувала Дмитра. Всередині сколихнулося щось тепле, приємне. Цілий океан почуттів, яким я не могла дати ані назви, ані пояснення, кипів в мені, і я не знала, як знайти йому вихід.

Але, можливо, ми з Дмитром відповімо на це питання разом…