8 (1)

Емма

Погоджуючись вийти з Ритою в парк, я думала, що проведу там годину чи дві, а не цілісінький день – і точно не розраховувала на те, що ми зустрінемось з Дмитром. Але поруч з Аверіними час пролетів, як одна мить. Я й моргнути не встигла, як вже почало сутеніти, і парк спалахнув яскравими вогнями.

Ритин Сергійко вже засинав на ходу, і Дмитро запропонував підвезти їх додому, а потім – і мене. Тарас теж притих, хоча був не настільки втомлений, він все-таки старший.

Ми висадили Марго біля під’їзду, і я вийшла, щоб попрощатися з подругою.

– Дякую за чудовий день, – я обійняла її. – Якби ти не витягнула мене з собою, я б так і просиділа цілісінький день вдома.

– Завжди рада, – Марго погладила по голові сонного Сергійка, що тулився до її ноги. – Сподіваюсь, у тебе окрім приємного дня буде ще й дуже романтичний вечір.

Я вмить зашарілась.

– Ну що ти таке говориш!

– Тільки сліпий не помітив би, як Дмитро дивиться на тебе, – підморгнула вона, – а в мене гарний зір, подруго!

– Він з дитиною. Ти сьогодні бачила його дружину.

– Саме так, – закивала Рита. – Бачила це стерво, що без роздумів лишило сина самого посеред натовпу, зіпхнувши його на двох малознайомих жінок.

– Не такі ми вже й малознайомі...

– Якби Ліза тебе впізнала, Еммо, вона б не залишила з нами Тараса, – буркнула Рита. – Радше лишила б його наодинці і сказала «чекай татка тут». Ти що, не бачиш, що це за жінка? Не виправдовуй її, вона жахлива. І я вже сто разів казала, що такій дружині гріх не зрадити.

Найгірше, я, яка завжди виступала за подружню вірність, щиро кивнула у відповідь на її слова. Може, і не варто себе постійно спиняти. Тим паче, Дмитро налаштований серйозно, збирається розлучитися. Здається, я тільки зайвий раз створюю для себе причини нервувати на рівному місці, замість того, щоб відпустити ситуацію і викреслити з голови будь-які сумніви. Треба думати про себе, а не про безпеку Єлизавети, вона не заслуговує навіть на краплю уваги.

– Все, біжи, – Рита легенько штовхнула мене в плече.

– Гарного вечора!

Я обійняла подругу на прощання, потім схилилась до Сергійка, щоб поцілувати малого в маківку, і повернулась до машини Дмитра.

– Підвезти тебе додому? Чи погодишся пообідати… ну, чи вже радше повечеряти з нами? – запропонував він.

– Поїхали разом! – пожвавився Тарас.

Я знайшла для себе відмовку, чому не можу настояти на своєму – дитина голодна, а поки доїдемо до мене додому, мине повно часу, – і кивнула.

– Гаразд, давайте.

Дмитро заїхав до дитячого кафе неподалік. Ми зайняли столик в самісінькому кутку, аби нам не надто займали галасливі діти, що носилися довкола. Тарас, чекаючи на страви, палко описував свої улюблені скульптури, і я не могла стримати усмішки. Це ж треба, наскільки дитині сподобалось.

– А крижана королева – зла? – спитав він, крутячи головою на всі боки. – Вона дуже гарна. Чому їй бути злою?

– Вона нещасна, – відповів Дмитро. – А нещасні люди часто починають коїти зло і робити нещасними всіх довкола.

– Отже, її треба пожаліти? Це нічого, що вона коїть зло, якщо вона нещасна?

– Ні, – заперечив чоловік. – Навіть якщо довкола темно, кожна людина сама вирішує, впустити цю темряву всередину чи бути маленьким острівцем світла. Можна бути нещасним, але лишитися добрим. Одне не впливає на інше.

– А мама теж нещасна?

– Чому ти питаєш? – напружився Дмитро.

– Бо вона зла. Вона сьогодні зранку на мене накричала, – спокійно відповів хлопчик. – І взагалі, часто кричить, а ще каже, що ми з тобою надто схожі, і тому їй так зі мною складно. І що я маю змінитися, інакше мені в житті буде паскудно.

Дмитра мало не заціпило. Я побачила, як міцно стиснулись його щелепи, і ледь стрималась, щоб не торкнутися руки чоловіка.

– В житті багато кому важко, – втрутилась я, не зумівши втримати язик за зубами. – Але це не означає, що тобі справді потрібно змінюватись. А твій тато хороша людина і крутий лікар, тож, Тарасе, те, що ви схожі, це комплімент.

– Тоді чому я не подобаюсь мамі?

– Так буває, – зітхнула я. – Насправді, ми з Вірою – це моя молодша сестра, – теж ніколи не подобались нашій мамі. Вона цікавилась іншими речами. Але це не наша і не твоя проблема, Тарасе.

– А тобі, – я попросила хлопчика звертатись до мене на «ти», – я тобі подобаюсь?

– Так, дуже, – всміхнулась я.

Тарас серйозно подивився на Дмитра і заявив:

– Тату, коли ти розлучишся з мамою, одружись з кимось, кому я подобатимусь. З Еммою, наприклад. Будь ласка. Я хочу бути, як Сергійко! Його мама його любить.