7 (4)

Забачивши мене, Тарас зірвався з місця і побіг назустріч.

– Тату! – радісно вигукнув він, застрибуючи мені в обійми. – Тату, ти приїхав! А мама казала, що у тебе знову пацієнти з першим п… п… пирітетом?

– Пріоритетом, – виправив я сина, широко всміхаючись. – Але мій перший пріоритет – це ти, синку. Мама давно пішла?

– Ми гуляли, – Тарас схопився за комір мого пальто, – я впізнав Емму, а мама – пані Риту! І мама сказала, щоб я погрався з Сергійком, і що ти приїдеш, якщо тільки в тебе нема справ, важливіших, ніж я, ну, і пішла. Тату? Ти засмучений?

– Ні, любий, – довелось постаратися, щоб повернути усмішку собі на обличчя. – Я дуже радий, що ми проведемо з тобою час удвох. Ну тобто, з друзями – але удвох.

Зрозумів мене малий чи ні, але питань він не задавав. Я зсадив хлопчика на землю, і вони з малим Сергієм заходилися визирати крижані фігури, яких ще не бачили.

– Яке щастя бути для когось «пані», а не «тьотею», – розсміялась Маргарита. – У тебе росте маленький джентльмен, Дмитре.

– Дякую, – всміхнувся я. – То його бабуся привчила.

– Навіть не питатиму, з якого боку бабуся.

– Ну, так, моя мама, – я закотив очі. – Лізині батьки з нами не дуже спілкуються.

Рита гучним шепотом заявила:

– Радій! – потім подивилась на хлопців і додала: – Тепер моя черга водити їх до Снігового Короля. Будьте тут, Дмитре, ти підеш третім.

Вона взяла малих за руки і повела до крижаних фігур. Ми ж з Еммою лишилися стояти поруч, супроводили дітей поглядом.

– В тебе дуже милий син, – Емма першою порушила тишу. – Дуже на тебе схожий. І…

– Абсолютно не схожий на свою матір, так?

– Є таке.

Ліза часто сварилась, що Тарас успадкував надто мало рис від неї. Буркотіла, що, якби вона не сама його народжувала, то сказала б, що це не її син.

– Ти сумний, – Емма обережно торкнулась кінчиками пальців моєї долоні. Не стиснула, не ризикнула на більший контакт, але вже від простого доторку шкіри до шкіри по спині табунами побігли мурашки. Я судомно втягнув носом повітря.

– Не сумний, – заперечив, – просто намагаюсь прийняти невідворотне: це розлучення однозначно попсує нерви Тарасу.

– Жодна дитина не хоче, аби батьки розлучалися.

– Я не певний щодо цього. Проте Ліза його так просто не відпустить.

– Ти думаєш? Вона лишила його з двома незнайомками, яких ледь-ледь впізнала. Навіть не зрозуміла, що я – це та сама жінка, в якій вона підозрювала твою коханку, – Емма опустила голову, приховуючи злу усмішку. – Господи, який клятий абсурд.

Так, а я в цьому живу.

Але годі нити, Дмитре, чоловік ти чи хто?

– Ліза не хоче витрачати час та сили на виховання Тараса, але вона не погодиться на роль другого плану в жодній виставі в цьому житті. Сім’я для неї – теж театр, – я скривився. – І Ліза робитиме все, що завгодно, аби Тарас лишився з нею.

– Але нащо?

– У мене нема гарної відповіді на це питання.

– Це жорстоко – тримати біля себе дитину, яка насправді тобі непотрібна, – Емма обхопила себе руками. – Занадто жорстоко.

 – На жаль, в цьому світі дуже багато жорстоких речей, – я повернувся до Емми і завмер, чіпляючись за неї поглядом, вбираючи кожну рису. Вона була дуже гарна зараз – та вона завжди гарна, але їй пасували рожеві від морозу щоки, берет, з-під якого вибивалось розтріпане волосся, і очі так яскраво блищали.

Захотілось поцілувати її. Знову. Аби розчервонілися вуста, і щоки спалахнули вогнем.

Я відігнав куди подалі мару, але бажання торкнутися Емми, невгасиме і абсолютно недопустиме, продовжувало горіти під пальцями.

– Щось не так? – пошепки спитала вона. – Ти так дивишся…

– Милуюся, – випалив я, перш ніж встиг нагадати собі, що це недоречно. – Ти неймовірно гарна жінка, Еммо.

– Я скуйовджена і ненафарбована, – нагадала вона. – Як я можу бути гарною?

– Хіба краса вимірюється в кількості косметики?

– Тобі подобаються ненафарбовані жінки? – спробувала пожартувати Емма. – На контрасті?

– Мені подобаєшся ти, – чесно відповів я, – неважливо, з макіяжем чи без, вбрана у дорогу сукню чи щось домашнє. Краса людей – це не просто риси зовнішності, це внутрішнє сяйво. Воно в тобі є. Його… Багато. Дуже багато.

Емма зашарілася.

– Твоя черга водити малих між крижаними фігурами, – прошепотіла вона.

– Так. Моя черга.

Я забрав хлопчиків у Рити і пірнув у натовп, не сумніваючись, що жінки зараз обговорюватимуть мене. Але нехай.

Триматися осторонь від Емми вже несила.