7 (3)

Геолокацію Ліза надіслала, доки я мчав до машини. Я набрав її знову і, коли дружина взяла слухавку, гаркнув:

– Ти збожеволіла, лишати сина зі сторонніми людьми?! Як ти можеш бути такою безвідповідальною, Ліз!

– Він дорослий хлопчик, і це твої колеги, – фиркнула Єлизавета. – Не перетворюй все на драму. Ти надто емоційний. Крім того, ти сам винен, що не був сьогодні вдома, міг би піти з сином, а не… Куди тебе там понесло? Знов на роботу?

– Єдине, в чому я сам винен – в тому, що одружився з тобою, сліпий ідіот!

Ця думка місяцями крутилась у мене в голові, але вперше оформилась у слова та виплеснулась на Лізу. Здається, вона на мить навіть втратила дар мови, а потім хрипко, роздратовано розсміялась.

– Який же ти козел, Дмитре.

– Я буду через двадцять хвилин, зачекай з сином і шуруй на всі чотири сторони.

– Не можу, – я добре уявляв, як Ліза зараз байдуже знизує плечима. – Мені вже треба бути на зйомці. Як ти там кажеш, «це робота, її не можна скасувати», так? Сам же постійно біжиш туди, за першої ж нагоди.

Я мало не загарчав.

– Моя робота – рятувати життя, Лізо, так, я змушений змінювати плани, якщо пацієнту, якого я оперував, потрібна термінова медична допомога. А ти зараз кидаєш сина через якусь довбану зйомку!

– Не знецінюй мою професію. Дуже зручно, ти у нас осяйний лицар, що працює на такій скажено важливій роботі, а я – всього лиш жалюгідна блогерка, так? Запросто можна плюнути на роботу і йти робити те, що потрібно для сім’ї… Знаєш, добре, що ти маєш намір розлучитися, бо я більше не можу ходити ніби з удавкою на шиї!

Я вилаявся, почувши короткі гудки. Лють застилала очі, і довелось затриматися на тридцять секунд, вгамовуючи гнів. Тільки ідіот настільки знервованим сяде за кермо. Вдих, видих…

Як завжди, варто було заспокоїти шалене серцебиття, зароїлися в голові думки. Що, як вона права? Я не найкращий чоловік, якого можна собі уявити, нема сенсу сперечатися. Не зрадник, не домашній тиран, але ж і уваги дружині не приділяю, і справді знецінюю її потреби.

– Потім себе гризтимеш, – звелів я собі, заводячи машину. – Коли розлучишся. Потім.

Справедливе це почуття провини, моє власне чи нав’язане Лізою – а вона дуже добре вміє то робити, – неважливо. Це не має жодного значення. Зараз важить лиш те, що вона полишила нашого сина наодинці невідомо де, і йому треба, щоб я був поруч. Він – єдиний, хто справді має значення у всій цій катавасії.

…Парк аж кишів людьми. Залишити дитину одну в такому натовпі – це ж треба здогадатися! Я стривожено вдивлявся в обличчя хлопчиків, що пробігали повз, аж раптом почув:

– Аверін! Дмитре, ходи сюди!

Трохи віддалік, загорнувшись в знайому мені пухнасту шубку, стояла наша анестезіологиня, Маргарита. Це її Ліза зустріла?.. Я протиснувся крізь натовп.

– Привіт, Рито. Моя дружина…

– Твоє стерво лишило малого зі мною, так, – кивнула Рита. – Ми з Сергійком гуляли, випадково перестріли цю, – її голос буквально сочився презирством, – з Тарасом. Он хлопці, пішли з Еммою дивитися на Крижану Королеву.

– З Еммою?..

– Твоє стерво її навіть не впізнало, – фиркнула Рита. – Так, я в курсі про сцену, влаштовану у лікарні. У нас же всі про всіх чули, одна велика родина, яка дуже любить пліткувати.

Я нарешті зумів розгледіти сина. Спочатку зачепився поглядом за величну крижану статую – «королеву» було неможливо пропустити серед інших фігур, – потім за Емму, що тримала за руки двох хлопчаків. Один, трошки молодший, з рудувато-каштановим волоссям, напевне, був Ритиним сином, Сергійком. А другий – мій Тарас.

Довелось спинити порив гукнути сина. Він так захоплено роздивлявся крижані фігури, що відволікати малого було б злочином.

– Дякую за допомогу, – видихнув я з полегшенням. – Ліза не сказала мені, з ким саме залишила сина.

– Підозрюю, вона не в курсі, як нас звати, – Рита схрестила руки на грудях. – Знаєш, одного разу я була на терміновій операції, а мій уже колишній чоловік мав забрати Сергійка з дитячого садка, але вирішив, що цього можна не робити. Знаєш чому? Хотів покарати мене за те, що я не виконую материнські обов’язки. Виходжу я після восьмигодинної складної операції, де у пацієнта сталася зупинка серця, і дізнаюся, що, виявляється, мене покарано тим, що мій син змушений ночувати в дитячому садочку. Вихователька, добра душа, з ним лишилась.

– Дідько.

– Після цього я подала на розлучення, – кивнула Рита. – Добре, що колишній – не батько Сергійкові, і не міг на нього претендувати. Так от, твоя Ліза – така сама, як і він, може, ще й гірша. Розлучайся з нею і викресли це стерво зі свого життя і, що важливіше, з життя свого сина… О, – вона натягнула усмішку на обличчя. – Йдуть до нас. Еммо, хлопці, сюди!