6 (4)

Пацієнтів було настільки багато, що це все нагадувало справжнє шаленство. Я ледь встигала попити води. Під кінець зміни ноги гуділи, і я ледь дійшла до ординаторської. Штовхнула двері і вже подолала половину шляху, перш ніж зрозуміла, що тут не порожньо, і я могла б завадити.

Дмитро сидів у кріслі, повернувшись спиною до входу, і розмовляв з кимось по телефону. На колінах у нього був розгорнутий блокнот, і чоловік щось швидко записував туди.

– Які в неї шанси забрати сина? – спитав він похмуро. – І повністю обмежити моє право на спілкування?

Що б там не відповіли, Дмитра не надто заспокоїла відповідь.

– Дякую, пане Даниле. Обов’язково зв’яжуся з вами, коли матиму додаткову інформацію. До побачення.

Я позадкувала. Це, напевне, стосовно розлучення – не дарма ж він говорив про сина, – і мені точно не треба бути тому свідком. Проте незграбність і втома після зміни зіграли злий жарт, я налетіла на двері з таким гуркотом, що Дмитро скочив на ноги. Помітивши, хто саме порушив його спокій, він видихнув з явним полегшенням і перебрався на диван.

– Не тікай, – попросив Аверін. – Я уже закінчив.

– Адвокат? – сама не знаю, нащо, але запитала все-таки я.

Ординаторська у нас була доволі простора, і я могла зайняти будь-яке місце. Але сіла на той самий диван, що й Дмитро, скинула взуття і забралась з ногами, потягнулась від втоми і відчула, як ковзає тілом лінивий чоловічий зацікавлений погляд.

Я йому подобаюсь. Від усвідомлення цього досі мурашило, дарма, що я намагалась налаштувати себе на байдужість. Паскудно у мене, звісно, зі спокоєм виходить.

– Так, – підтвердив Дмитро, – я не хочу закидати ту справу з розлученням у довгий ящик, доки воно не звалилось ще більшими проблемами на голову.

– Невже все настільки погано?

– Можна й так сказати, – він потер перенісся. – Знаєш, правду кажуть, коли загнати звіра в глухий кут, він б’ється найлютіше. Так і людина, якщо відбирають щось, і вона розуміє, що це вже точно, насправді, найбільше в житті не хоче відпускати. Навіть якщо це здається логічним і правильним.

Я простягнула руку, сама не знаючи, звідки взялось дурнувате бажання торкнутися Дмитрового зап’ястка. Він не сахнувся, не відштовхнув. Мої пальці накрили його долоню. Він вдячно всміхнувся і опустив другу руку поверх моєї.

– Як ти? – спитав він пошепки.

– Втомилась, – озвалась я. – Пацієнтів сьогодні справжній потік. Невже той, хто спричинив аварію, справді заплатить всім постраждалим?

– Перша виплата вже впала на рахунок клініки, головлікар просто в екстазі, фіндир взагалі мало не чечітку танцює. Ну та й добре, всі люди отримають належну допомогу.

– А той чоловік?

– Серце прихопило.

– Ніякого криміналу?

– Ні, – Дмитро замружився. – Таке буває. Серед багатіїв трапляються порядні, серед бідних – паскуди; у когось справді трапляється інфаркт за кермом без жодних помітних ознак зранку. Перенервував, от воно і… Добре, що без загиблих. Та й постраждали не надто сильно. Ну, більшість.

Так, я не сумнівалась, що всім, кого оглядала сьогодні, лікування допоможе.

– Як твій пацієнт? Той Максим, який зранку…

– Оперували.

Я завмерла.

– Тобто як? Так скоро?

– Так. Він сильно пошкодив шию, якби ще трохи когось чіпав і невдало смикнув головою, могло б скінчитись летально. Чому не відчував болю, треба ще розібратися, – похмуро відказав Дмитро. – Зараз лежатиме у нас, під постійним наглядом, шию зафіксовано. Я прибрав основне джерело небезпеки, але, якщо піде набряк та запалення, проблеми можуть посилитися. Сама розумієш.

Звісно, я розуміла. Від того, що сама не розпізнала, що з чоловіком не так, в грудях зав’язався вузол. Дмитро це помітив, бо знов обережно обійняв і прошепотів на вухо:

– Не здумай себе звинувачувати. Якби він розповідав тобі про симптоми, а не розпускав руки, тоді, може, і говорила б про щось. А так, ми все виявили, він прооперований, жити буде. Родичів ми уже видзвонили. А-ну глянь мені в очі.

В погляді Дмитра легко було втонути. Я відчула, що захлинаюсь почуттями і сама не можу собі дати раду. Моргнула, намагаючись відігнати мару геть, а потім – сама не зрозуміла, як це сталось, бо вже цілувала його, обхопивши обличчя руками.

Дмитро потягнув мене до себе, згріб в обійми. Я опинилась в нього на колінах, однією рукою впиралась в спинку дивану, іншою перебирала густе темне волосся. Його широка важка долоня завмерла на моїй поясниці, не дозволяючи втекти, інша – на потилиці, і я відчувала, як від близькості, шкіра до шкіри, тілом розлітаються іскри.

В цю мить ми обидва були готові зайти далеко. Дуже далеко. Я відчувала, що Дмитро реагує на мене, що мало не вибухає від кожного випадкового доторку. Але задзвонив його мобільний, і я згадала, хто ми і де. Сахнулась, мало не впала на підлогу, та, на щастя, приземлилась у крісло неподалік і закрила обличчя долонями.

Все це було заскладно. І доведеться постаратися, аби стерти шаленство поцілунку з пам’яті. Та й…