6 (2)

Стегна  боляче вдарилися об стіл. Максим нависнув наді мною, кремезний, масивний та небезпечний, і спробував схопити за плече. Я пірнула вбік, уникаючи контакту, але чужі руки все одно дотягнулися до мене. Пальці, схожі на сталеві лещата, зімкнулися на лікті. Вираз обличчя у пацієнта став не просто агресивним, а напівбожевільним. Розширені зіниці, утруднене дихання.

– Вам погано? Негайно сядьте, вам потрібне додаткове обстеження…

Максим сіпнув мене на себе – і саме в цю мить двері кабінету нарешті відчинилися, і всередину заскочив Дмитро.

Аверін ще не встиг передягнутися у лікарську форму. У пальті, скуйовджений, він в два кроки подолав відстань від дверей до пацієнта.

– Негайно покиньте кабінет, що ви собі дозволяєте?! – Дмитро опустив руку йому на плече і потягнув на себе, змушуючи відсторонитися.

Максим примружився. Поява нової людини в кабінеті вибила його з колії, зіниці звузилися, на обличчі відобразилось нерозуміння. Чоловік сахнувся, а тоді пробурчав:

– Ти взагалі хто такий? Я з медичкою розмовляю. Ти взагалі знаєш, хто я!

– Пацієнт, якого, я сподіваюсь, перенаправлять до іншого медичного закладу, – відрізав Дмитро. – Покиньте кабінет.

– Хай ця краля закінчить свою роботу!

– Вас огляне інший лікар.

– А ти, командире, хто такий будеш? – Максим знову розпалювався. Він змахнув рукою так, що, якби я не встигла вчасно відскочити, зніс би мене з ніг, і спробував схопити Аверіна за комір пальта. Дмитро зробив півкроку назад, уникаючи контакту, тоді наблизився до чоловіка знову.

– Завідувач відділенням, – процідив він. – І я огляну вас особисто. Прошу зі мною. І поводьтесь спокійно, інакше вже за хвилину тут буде охорона.

Максим вищирився.

– Мене влаштовувала ця.

– Пані Емма, переконаний, більше не має жодного бажання працювати з вами.

– А клятва лікаря що, вже порожні слова?! Та руки забери, козел! Я хочу, щоб мене ця краля лікувала, – він знов рвонув до мене, але Дмитро притримав його за куртку.

– Шановний, заспокойтесь, вкотре повторую…

– Не «заспокойкайся» мені! – вибухнув Максим.

Далі все відбувалось так швидко, що я навіть звуку не встигла видати. Максим замахнувся, аби вдарити Дмитра, кулак його злетів у повітря, але Аверін перехопив його пальцями. Долоня ковзнула до зап’ястку, і чоловік стиснув невідомі мені точки, змушуючи пацієнта скрикнути від болю і обурення.

– Док… Пусти!

– Покиньте кабінет, – процідив Дмитро. – І зачекайте мене в коридорі, я вас огляну. Швидко!

Максим вивільнився, позадкував і зрештою вибіг з кабінету, грюкнувши за собою дверима. Куди й поділась нетверда хода!

Аверін підійшов до мене і міцно-міцно обійняв.

– Побачив твоє повідомлення в чаті, – прошепотів він, – не міг пройти повз. Як ти? Сильно злякалась?

– Зазвичай я швидше реагую, – прошепотіла я. – Пробач, щось… Не знаю, що на мене дійшло, зовсім вже переклинило. Як у тумані.

– Це буває, – Дмитро поцілував мене в маківку. – Перехвилювалась. Головне, що все позаду, так? Він ж не встиг нічого зробити?

– Та… Трохи поганяв кабінетом, – мені стало соромно за своє прохання про допомогу, а ще – за гостре бажання потягнутися до Дмитра і поцілувати його, що зараз палахкотіло під шкірою, прагнучи вирватись назовні.

Ми дивилися очі в очі, і всі перешкоди відступили на задній план. Я важко, судомно вдихнула повітря і підсунулась до нього майже впритул.

– Треба оглянути того пацієнта, – промовила я, ледь концентруючись на власних словах. – Мені здається, з ним щось не те. Надихався чогось чи вжив… або вдарився головою. Зіниці… Дуже розширені були, і різкі спалахи агресії. Раптові.

– Або він просто козел.

– Дім…

– Гаразд, гаразд. Я все перевірю, огляну його, на МРТ відправлю, якщо будуть покази. Не переживай. З усім розберемося.

– Дякую.

Треба відійти. Крок назад. Я розумна доросла жінка і здатна зробити цю нехитру дію. Всього один крок.

Але, звісно, я лишилась стояти на місці. Дмитро теж. Ми невідривно дивилися одне одному у вічі, потягнулися назустріч водночас…

– Пацієнту погано! – двері відчинилися настіж, і на порозі застигла Рита. – О, я вам заважаю. Нічого, цілуйтесь-цілуйтесь! Когось зараз знайду…