6 (1)

Емма

Повернувшись з відрядження, я витратила вільний день на те, щоб відлежатися, і зранку на роботу прийшла одна з перших. Лікарня гула, мов той вулик.

– Аварія, – одразу з рецепції повідомила мені Оленка, одна з реєстраторок. – Пацієнтів повно. Перенаправили до нас, державні клініки не вигрібають.

– Весело, – присвиснула я. – Що трапилось?

– Якийсь козел вгатився в автобус. Очевидно, багатий, бо погодився всім постраждалим оплатити лікування в приватних клініках. Грішки замолює.

– Ой, та годі тобі, – пригальмувала біля нас медсестра, – там якомусь бізнесмену за кермом погано стало, серце.

– Він багатій, якби в нього було хворе серце, то він би вже давно вставив собі нове, – буркнула Оленка.

– Не говори дурниць, – не стрималась я. – Пересадка серця – це не те, що роблять у простих випадках. Може, справді людині стало погано, в голові запаморочилось. Загиблих хоч нема?

– Та нема. Але порізи, подряпини, кілька переломів, струси… Вистачає. Ніби нічого серйозного, але ж аварії – то завжди ще ті веселощі, – Олена явно намагалась балаканиною перекрити те, що сказала дурницю. – Ой, коротше, треба на прийом. Вони ще й без карт, і не наші пацієнти, ну за що така радість, питається…

Залишивши медсестер шпетити дівчину за відсутність співчуття, я побігла перевдягатися. Натягнути медичну форму – питання кількох хвилин, але мене гукнули щонайменше двічі.

– Еммо, швидше, будь ласка, – почула я голос Назара Андрійовича, – там вже ціла черга, і є один шумний дядько, йому треба голову перевірити, чи все в порядку, він волає на увесь коридор.

– Від болю? – похмуро уточнила я.

– Ні, слава богу, – головлікар аж здригнувся. – Від обурення, що йому досі не дали лікаря. А Аверіна досі нема, затримується сьогодні. Це ж треба було йому запізнитися саме зараз!

– Либонь, з дружиною мириться, – зазначив один з кардіологів, проходячи повз нас. – Все-таки, вона припхалася за ним у Відень, чогось це та й варте.

Назар Андрійович скривився і співчутливо зиркнув на мене. З натяком так, ніби… Спеціально нас у тому відрядженні зводив.

– Де пацієнт? – ігноруючи і виразні погляди, і спроби розгледіти емоції на моєму обличчі, спитала я. – Якщо людині погано, то я маю йти, і швидше!

– Пацієнт?.. а, так, так, – закивав Назар Андрійович. – Він в коридорі, чоловік у сірій куртці, в нього ще обличчя в крові, лоба розсік.

Чудово. І сидить, чекає на лікаря, доки ті плескають язиками і розбираються, як у колег складається особисте життя. Дуже професійно!

Я швидко побігла до коридору і гукнула чоловіка. Він наблизився, похитуючись, зиркнув на мене з-під лоба і буркнув:

– Ще б сто років валандалися, скільки можна?

– Вибачте, зараз вас оглянемо. Проходьте. Сідайте на кушетку. Ви заповнювали медичну карту? – я допомогли йому зайти, помітивши, що пацієнт мало не натикається на стіни.

– Максим. Щось заповнював, – він примружився. – Світло, зараза, яскраве таке, на біса воно? Дідько, – він прикрив очі долонею і, зашпортнувшись, мало не впав.

Пощастило, що я опинилась поруч, підхопила чоловіка. Він був кремезним, тож мало не повалив мене на підлогу, але з другої спроби встояти вдалося.

– Обережно, – зітхнула я, підводячи його ближче до кушетки. – Обе…

Долоня Максима, що лежала на моєму плечі, ніби ненароком з’їхала спочатку на поясницю, а потім ще нижче. Я хотіла підняти його руку або відійти – може, людина погано себе контролює, – але пальці міцно стиснули мені сідницю.

– Шановний! – скрикнула я, відступаючи від нього на крок. – Поводьте себе відповідним чином, ви в лікарні, а не в себе вдома.

– А в мене вдома такої красивої баби нема, – широко всміхнувся мені Максим. – А тут у вас всі медички як на підбір. Це в приватній медицині завжди такий сервіс?

Щоки спалахнули вогнем. Придурок. Шкода, що професійна етика не передбачає варіант послати його під три чорти, або ще й врізати коліном по причинному місцю. Не завадило б.

– Сядьте і поводьтеся належним чином, – звеліла я. – Потрібно обробити вашу рану на обличчі, потім провести огляд…

– Роздягатися треба? Я готовий, – він широко всміхнувся.

– Сядьте і мовчіть.

Витримки його вистачило на півхвилини, поки я була зайнята раною. Потім, знов отримавши по пальцях, пацієнт підвівся.

– Не люблю, коли баби ламаються, – прогудів він.

– Я викличу охорону, – відскочивши до стола, процідила я. – Негайно покиньте кабінет.

– Що, як я не хочу?

Мені треба лише дотягнутися до тривожної кнопки, промайнула в голові думка, і саме в цю мить світло блимнуло і погасло. Поки ввімкнуть генератори, поки перезапуститься система… П’ять хвилин мине точно, не менше. Не факт, що в мене вони є, бо Максим вже підступав ближче.

Я сягнула в кишеню до мобільного телефону, продовжуючи дивитися прямо йому в очі, і однією рукою відкрила робочий чат.