5 (3)

Тарас розгубився трошки, а потім рішуче сказав:

– Піду.

Єлизавета завмерла. Вона подарувала мені повний ненависті погляд і, різко підступивши впритул, прошепотіла:

– Бачиш, що зробила твоя матір? Вона налаштовує проти мене мою власну дитину… Я цього так тобі не залишу, зрозумів? – вона повернулась до Тараса і знову сяйнула усмішкою, але та була надзвичайно далекою від щирої. – Давай все-таки сходимо разом?

Малий погодився. Я теж не став сперечатися, хотілось припинити якнайшвидше Лізині спроби зманіпулювати сином, і, якщо для цього потрібно разом посидіти в кафе, я згоден. Потім, коли вже Тарас не чутиме наші розмови, я скажу Лізі, що вона загралась і це все занадто.

Не можна втягувати дитину у свої розбірки.

Щоправда, слова – це пусте. На Єлизавету вони не діють. Маніпулювати ж вона справжня майстриня, навіть дорослому чоловікові складно опиратися.

Якби я трішки більше довіряв психологам, порадився би з якимось дитячим, як правильно відгородити Тараса від цих спроб смикати його за ниточки. Може, і треба спитати спеціаліста, аби самим не наламати дров.

Мій син постраждати не повинен.

…Дорогою до кафе Тарас засипав нас тисячами питань, і атмосфера трішки поліпшилась. Ліза взялась розповідати йому про віденські вулиці, бідкалась, що ми мало подорожуємо, але майже змогла утриматися від своїх звичних кпинів. Я розслабився, описував малому колег, потім розпитував, як він провів ці дні з бабусею.

Пообідати ми заїхали до улюбленого кафе Тараса у торговому центрі. Ліза зазвичай обирала заклади з вишуканими стравами, модним інтер’єром та куди вищими цінами, але сьогодні підтримала сина. Можливо, відчувала, що на її умови ми просто не пристанемо, або навпаки, боролась з внутрішнім почуттям провини.

Ми замовили піцу, картоплю фрі, улюблений Тарасів апельсиновий сік, і вмоситился біля вікна, де найменше було чути гамір від дитячої зони. Це кафе любили сім’ї з маленькими дітьми, бо можна і самим відпочити, і чадо відпустити на майданчик, одночасно і під наглядом, і не прямо поруч з тобою.

Зручно.

В дитинстві Тарас любив там гратися, але після того, як мало не застряг на гірці з рік тому, більше не хотів. Сказав, що став завеликим. Він і справді був високим хлопчиком, хоч і худеньким, і, аби пробиратися смугою перешкод, мусив би нахилятися сильніше за інших діток.

Я радів, що син поруч і ми можемо просто побалакати. Тим паче, після такої довгої розлуки! Ліза ж усміхалась все більш натягнуто.

– А ще ми з бабусею були на виставці котів! Тату, а ми можемо завести котика? Або собачку? Пухнасту маленьку…

– Думаю, поки що не варто, з нашою зайнятістю.

– Але я сам буду за ним глядіти.

– Зараз не час, Тарасе, – перервала його Ліза.

– Ну чому?..

Відповідати дружина не хотіла.

– Може, підеш погратися з іншими малюками? – запропонувала Ліза, намагаючись піти від неприємної теми розмови – тварин вона недолюблювала. – Там же теж маленькі дітки, познайомишся з новими друзями, розважишся.

Тарас притиснувся до мене міцніше і заперечно замотав головою.

– Не хочу. Вони ще маленькі. А я вже школяр! – він гордо задер носика. – І взагалі, я хочу побути з татом.

– Якщо тільки тато не проти, – жінка нервово стиснула в руках виделку. – Проте, Тарасику, в маленьких дітях хіба є щось погане?

– Вони нудні, – відрізав Тарас. – І погано говорять.

– Так казати не можна, – суворо зиркнула на нього Ліза. – Це, Тарасику, називається ейджизм…

– Давай ми хоч дитині цим не будемо голову морочити, Ліз, – втрутився я. – Ну який ейджизм? Він має повне право гратися з тим, з ким йому цікаво, або залишатися з нами, якщо хоче. Крім того, я теж скучив, побудемо разом.

Тарас закивав, притиснувшись до мене, мов те кошеня. Єлизавета вчасно зрозуміла, що намагатися нас розділити зараз – ідея погана, тому змирилась. Кілька хвилин ми просиділи мовчки. Тарас повернувся до їжі, я навіть не дивився в свою тарілку. Ліза нарізала піцу на такі малесенькі шматочки, ніби намагалась покарати шматок тіста замість когось, кого вона собі уявляла.

Мене? Дуже ймовірно, судячи з цього хижого погляду.

– Невже тобі зовсім не цікаво з маленькими дітьми? – не минуло й хвилини, як знов зачепила цю тему Єлизавета. – Тарасику?

– Ліз, та годі. Чому йому має бути цікаво? Тарасові сім, його оточують школярі, однолітки.

– Ну, просто, – вона знизала плечима, – всяке може бути. Тарасе, ти ніколи не думав, що у тебе може з’явитися братик чи сестричка?

Вона поклала долоню на живіт і виразно всміхнулась, натякаючи на те, що може завагітніти. Або що уже вагітна.