5 (2)

Дружина дивилась на мене велетенськими, широко розкритими очима. Потім сахнулась і просичала:

– Навіть не сподівайся, Дмитре, і можеш припинити рекламувати наше потенційне розлучення. Я не погоджусь. Я хочу зберегти родину, а не ось це все.

– Нема ніякої родини. Ми з тобою чужі люди.

– Ага. Тільки маємо спільного сина. І дитина повинна  бути з матір’ю, а не з батьком, ти, сподіваюсь, тямиш, що будь-який суд з цим погодиться, – процідила Єлизавета. – Тож пам’ятай, що Тараса я  тобі не віддам. Якщо ти і твоя прекрасна рідня хочуть бачити малого, то доведеться тобі і далі залишатися порядним одруженим чоловіком.

Погроза неприємно різонула свідомість, але я змусив себе подарувати Лізі байдужу усмішку і спокійно відповісти:

– Закон на боці дитини, завжди. А от що для сина буде краще, вирішить суд. Я дуже не раджу тобі маніпулювати Тарасом, Лізо. Не вплутуй його у наші справи. Дитина – не інструмент для шантажу.

– Дуже радиш? Ну, і що буде, якщо я не дослухаюсь твоєї видатної поради? По судах мене затягаєш? Ти просто медик, і я також зв’язки маю, якщо ти забув.

Радше за все, Ліза блефувала, але я навіть не прислухався до її заяв, просто відвернувся, показуючи, що розмову скінчено.

Дорогу ми долали мовчки. Коли Ліза заспокоїлась і поринула у планування свого блогу – чи що вона робила у телефоні? – я дістав ноутбук і вивчав деталі анамнезу складного пацієнта, з яким зараз працював. Потім перебирав наукові статті у пошуках одного методу лікування, що потрапляв мені на очі кілька днів тому. Десь воно має бути, головне відшукати потрібні деталі та факти. Працювати навмання – точно не про мене.

Іноді здавалось, що автобус повз аж надто повільно. У Австрію я їхав поруч з Еммою, і в голові панував дивний приємний туман. Тепер збоку – законна дружина, і всередині усе скручувалось від неправильності. Хоча, здавалося б, навпаки.

Ліза, звісно, не могла мовчати увесь шлях. Вона скаржилась, буркотіла, запитувала, чому бодай частину дороги ми не здолали літаком, ніби це якийсь курорт, а не конференція, і я міг обирати формат відпочинку. Просто смішно.

Вона, ймовірно, чекала, що я одразу ж побіжу на роботу, і вже підготувала кпини стосовно цього, але сьогодні я мав вільний день, тому запропонував заїхати по Тараса. Не може ж дитина вічно бути у моєї матері. Ліза здивувалась, але погодилась і навіть зобразила радість, коли хлопчик вискочив на ґанок бабусиного дому, помахав їй долонею і поспішив до нас.

– Тарасику, я так скучила! – Ліза присіла до сина і простягнула до нього руки. – Ну, ходи-но до мами!

Син зам’явся, проте все-таки підійшов до нас. Ліза міцно обійняла його, потріпала по волоссю, і я побачив, як Тарас трішки розслабився.

Коли Єлизавета нарешті випустила малого з обіймів, я теж потягнувся до сина і підхопив його на руки. Хлопчик вмостився на згині мого ліктя, обхопив руками за шию і нарешті сказав:

– Я скучав, тату.

– Я теж. Не сварилися з бабусею і дідусем?

– Ні! – Тарас заперечно мотнув головою і всміхнувся. – Ми з дідом разом збирали конструктор! Такий вели-и-и-икий! Нотр… нотр…

– Нотр-дам-де-Парі?

– Так! Половину зібрали. Тату, а ти допоможеш мені закінчити?

– У тата робота, – всміхнулась Ліза, – навряд чи він знайде достатньо часу. Він у нас збирає не конструктори, а людей… Ні, це, звісно, дуже важливо, – тільки глухий не почув би натяк в її голосі: «важливіше за рідного сина».

– Звісно, я допоможу закінчити, – пообіцяв я. – Мама права, у мене багато роботи, але для такого діла обов’язково треба знайти віконечко.

– Ага, – кивнула Ліза, – десь о першій ночі.

Бодай би її…

– Поїхали в кафе, пообідаємо, – запропонував я, ігноруючи її випади. – Вдома ж нікого не було, там порожньо в холодильнику.

– І знов я винна…

– Лізо, – гаркнув я на неї, – припини ламати комедію, я тобі і слова не сказав. Якщо ти не хочеш їхати з нами, можеш одразу додому.

– Тарасику, – впилась поглядом в сина Єлизавета, – хіба ти захочеш обідати без мами? Ти ж погодишся тільки втрьох, правда?

Маніпулює, ще й так брудно. Я знав, як треба відповісти, щоб Тарас сказав те, що бажав би почути я, але прикусив язик. Так не можна, він же дитина і не повинен брати участі в наших перепалках та суперечках.

– Припини, – процідив я.

– Ну ні, Тарасику, ти скажи. Підеш з татом вдвох в кафе чи ні?