5 (1)

Дмитро

Приїзд Єлизавети знищив усю віденську атмосферу. Їй довелось забратися геть з готелю, але моя дружина вмудрилась вмовити одного з колег поступитися місцем в автобусі. Чоловік залишився в Австрії ще на кілька днів, а Ліза кидала на мене палкі погляди. Вона намагалась переконати Емму відсісти, звільнити місце для неї, та я зрештою попросив випадкову Єлизаветину сусідку, Іру, їхати з Еммою.

– Не відмовлюся, там місця зручніші, – знизала плечима Ірина. – Але, Дмитре, я щиро вважаю, що ти поводишся як дурень. Треба висадити цю, та й по всьому.

– Мені все-таки потрібно довезти її до України, – похмуро озвався я, – аби висадити уже офіційно.

Ірина озирнулась на невдоволену Лізу, що через гомін у автобусі не могла розчути ані слова нашої розмови, і прошепотіла:

– У мене є шикарний адвокат з розлучень. Допоміг відкараскатися від колишнього і довести, що квартиру, яку він на свою мамцю записав, за спільні гроші купували. Я скину контакти.

Зазвичай я відмахувався і не підіймав жодної особистої теми на роботі, старанно уникав навіть згадок про своє життя, однак зараз тихо промовив:

– Дякую.

Адвокат мені однозначно не завадить. Пора закінчувати цей цирк з Єлизаветою. Якби не син, я б легко розстався з майном і розлучився на її умовах, що б Ліза не просила, але треба ж, щоб Тарас не постраждав. У жодному разі.

Ірина зрештою пішла до Емми, я сів поруч з дружиною. Автобус зрушив з місця. Ліза зсунулась, спробувала покласти голову мені на плече, але я відсторонився.

– Не варто цього робити.

– Чому? Ми ж чоловік та дружина, – вона погладила мене по коліну. Вузька долоня ковзнула вище по стегну. – Ми з тобою вже сто років не були разом…

Я мовчки стиснув зап’ясток Єлизавети і переклав її долоню їй же на коліно.

– Я сказав, не варто, значить, не варто, – сухо відказав я. – Мені неприємно.

– Ти забуваєш, що я твоя дружина.

– Ми повинні розлучитися, Лізо. З цього шлюбу уже однаково не вийде нічого доброго, ми тільки зіпсуємо одне одному життя.

– Отже, ти мені все-таки зраджуєш. Коханка зі штампом в паспорті перестала приймати?

Ліза завжди легко змінювала настрій, перестрибувала з ненависті на ласкаву усмішку, і назад. Звичне діло для неї.

Я відчув, як гострі нігтики дряпають мені зап’ясток. Дружина зсунулась, аби дивитись мені прямо у вічі, і сказала:

– Коли я виходила за тебе заміж, не думала, що ти скочиш у гречку.

– Ти не помилилась. Для початку я волію все-таки розлучитися. Бо, коли я одружувався з тобою, я теж не думав.

– Не думав про що?

Взагалі не думав. Поняття не маю, де були мої мізки.

– Що ти спробуєш витратити всі сімейні заощадження незрозуміло на що і мало не залишиш нас з сином без квартири, – відрізав я. – Я не планую ділити з тобою всі ті кредити.

– Це була моя мрія. Все моє життя перетворилось на суцільні каструлі та прибирання, – процідила Єлизавета. – Я лише хотіла розкрутити блог, почати заробляти, щоб ти нарешті не дивився на мене вовком і не казав, що ти один вдома працюєш!

– Я не дивився на тебе вовком, і ти зроду-віку не займалась домашніми справами, Лізо.

– Це тобі так здається, ти ж за своєю хірургією забуваєш, що вдома все теж робить не домогосподарка!

– Нам постійно допомагала моя мама.

– Ну так, звісно. Чудовий у мене вибір, – Ліза фиркнула. – Або терпіти свекруху, яка мене ненавидить і вважає, що я заманила її синочка в пастку, скреготить зубами за спиною і могла б – прокляла, або самій тягнути на собі все, доки ти там працюєш на своїй надзвичайно важливій роботі. Ну звісно. Ти дуже зручно влаштувався!

Я глитнув. Мама справді терпіти не могла Лізу, ще з нашого одруження. Можливо, я просто замало уваги приділяв тому, як вони реагують одна на одну. При мені мама ніколи не говорила Лізі нічого поганого, сказала, що прийняла мій вибір, тим паче, є ж онук. Але наодинці…

В очах Лізи промайнуло торжество, і я миттю відігнав геть усі думки стосовно власних помилок. Я не ідеал, однак Єлизавета добре вміє брехати, а ще маніпулювати та тиснути. Навіть зараз знайшла спосіб нав’язати провину.

Десь так ми і одружилися. Нема сенсу шукати винних в минулому, але є майбутнє, і тягнути цей шлюб… Я більше не маю наміру.

– Мені шкода, що ти погано почувалась в нашому шлюбі і не відчувала в собі можливості реалізуватися, – промовив я спокійно.

Ліза міцно стиснула мою долоню.

– І я знаю, як це виправити.

Її вуст торкнулась усмішка.

– Ми розлучимось. Ти отримаєш половину спільно нажитого майна і зможеш розпоряджатися ним, як заманеться, без моєї згоди. Розкрутиш свій блог. Тарас житиме зі мною, ти бачитимеш його так часто, як захочеш, але не нестимеш основної відповідальності. Матимеш повну свободу, Лізо, і більше жодного контакту з моєю ріднею, якщо тобі справді поруч з ними так важко.