3 (4)

Порив вітру овіяв нас вихором сніжинок. Вони осіли на обличчі і навіть на вустах, трохи поколюючи шкіру. Проте холод не міг проникнути всередину, бо від цілунку в грудях розливався жар. Я не міг змусити себе відпустити Емму навіть на кілька секунд, і вона не намагалась відступити, дарма, що так було б правильно. Зрештою вона все ж одумалась, зробила маленький крок назад, і я в ту ж мить повторив за нею.

Важко, ба, навіть неможливо було втямити, хто кого поцілував першим, і так само не вдалось би і розібратися і у зворотному, хто зважився все припинити.

– Пробач, – видихнули ми в один голос.

– Напевне, – після паузи, що загрожувала перетекти у надзвичайно незручну, промурмотіла Емма, – пора повертатись до готелю.

– Так, пора. Треба знайти автобус.

Ми якийсь час йшли поруч одне з одним. Потім Емма тихо промурмотіла:

– Напевне, нам все-таки треба знайти роздільні номери. Або попросити про розкладне крісло знов, або спробувати полагодити те…

– Так. Треба, – я затнувся. – Я знаю, що не мав права дозволяти собі це, проте я не можу сказати, що шкодую. Просто… Шкодувати не виходить.

Емма підвела погляд і запитально вигнула брови.

– Я розлучусь з дружиною, – зірвалась з вуст обіцянка, зараз, напевне, максимально недоречна.

– Це не моя справа…

– Так чи ні, але все одно розлучусь. Наше життя схоже на пекло, і я не бачу більше сенсу мучити одне одного.

– Невже нема нічого хорошого?

Я спробував пригадати, знайти, за що б таке вхопитися. Колись я вважав, що кохаю Лізу, але не міг сказати, чи відбулось це насправді. Сказати Еммі про кредити, про Єлизаветині спроби побудувати «кар’єру блогерки», що витріпали мені всі нерви, про наші сварки стосовно того, що не можна знімати вдома кожен закапелок і Тараса, якщо він не дає на те згоди? Пригадати про тисячі щоденних конфліктів, про холодну і напівпорожню квартиру, в якій ми обидва – невдоволені чимось гості?

Ага. Понити, скинути жінці, яка до цього непричетна, свої проблеми на голову, потім причепитися до неї, мов реп’ях, і все-таки спокусити. Аби потім її ще й називали розлучницею, а у мене зрештою нічого не вийшло, бо Ліза…

Спробує щось вигадати.

Я в своїй дружині не сумнівався. Ні коли одружувався, ні коли зібрався розлучитись. Біда в тому, що певність абсолютно протилежна вийшла.

– Ні, хороше було, – відказав я спокійно, дарма, що це не було чистою правдою, радше, спробою згладити гострі кути. – Просто зараз його вже не лишилось. Тому я прийняв рішення і відступати від нього не буду.

– Я розумію. Проте рішення – це ще не справа.

– Звісно. Коли я розлучусь, – принципово не хотілось вживати слово «якщо», – у мене буде шанс… Наприклад, запросити тебе на побачення?

Емма застигла.

– Я…

– Не проситиму чекати, бо не знаю, скільки це може зайняти часу, – спішно додав я, – і зараз ми лише колеги.

Що цілувались під снігом в чужій країні, на кілька секунд провалившись у безтурботне минуле, коли насправді навіть знайомими не були.

– Проте, – провадив далі, виштовхуючи назовні правильні слова, які мусили все-таки зірватися з язика, – якщо на той момент ти все-таки будеш вільною…

– Так, – кивнула Емма. – Так, я погоджуся тоді сходити з тобою на побачення. Проте, може, у вас ще все налагодиться?

– Нема там чому налагодитися.

– Я дивна, так? – Емма нервово потерла щоки долонями. – Просто я добре знаю, що таке жити тільки з матір’ю. Тарас…

– Заслуговує на повну родину, але в нас її не вийде. І я зроблю все можливе, аби він залишився зі мною, якщо тільки син справді не захоче протилежного, – зітхнув я.

– Дмитре, якщо знадобиться моя допомога, ти завжди можеш звернутися, – прошепотіла Емма, спинившись. Вона торкнулась мого зап’ястка у простому дружному жесті, потім повернулась всім корпусом. – Я постараюсь бути поруч. Як друг, колега і… Можливо, в майбутньому щось більше. Але це не має значення, вийде щось чи ні. Я допоможу у будь-якому випадку.

– Дякую. Це дуже важливо.

Ми більше не розмовляли. Дивно навіть, дістались додому мовчки. В номері розійшлися по різних кутках, і я взявся лагодити кляте крісло під охання Зімана, що прийшов до нас з інструментами. Зрештою, знову ж таки під його здивоване «не може цього бути», закінчив з меблями – і забезпечив себе місцем для ночівлі.

Однак, лягаючи спати, все одно мимоволі задивився на Емму. Знов пригадав мить, яку ми розділили на двох.

Може, згодом таких миттєвостей буде більше. Мені б цього дуже сильно хотілось.