3 (3)

– Ти впоралась сама, – я пригорнув її до себе, радіючи цьому вияву прихильності сильніше, ніж мусив. – Що, між іншим, геть не дивно, бо ти чудова, Еммо. Я лише… Трішечки допоміг. Підказав корисну техніку, не більше.

– Припини себе недооцінювати, – вона дражливо вдарила мене долонею по плечу. – І взагалі, не прибідняйся, не треба тут мені розказувати про те, як від тебе жодної користі, просто техніку підказав. Підтримка це важливо.

– Так, дуже… Ходімо на банкет?

Емма зам’ялась.

– А може… Краще ну їх? Чи це дуже важливо для налагодження зв’язків?

Я подумав про їжу на столах, про самовпевнених іноземних колег, про кількох медиків, що обов’язково повчатимуть і намагатимуться переконати мене, що інновації надто ризиковані, тому не варто намагатись вибити кошти на реабілітаційні програми в Україні. Звісно, розмова не завадить, проте у нас ще буде три дні, і зазвичай всі більш дружні і легше йдуть на контакт під кінець, коли оцінили інших та переконалися, що ідеї з перших виступів справді були вартісними.

А ще мені хотілось провести час з Еммою, тож так, я шукав тисячі відмовок, аби лише побути з нею трішки довше. Навіть якщо це неправильно, і мені не слід піддаватися власним дурнуватим поривам, виходило все само собою.

– Так, – кивнув я рішуче, – ну їх. Ходімо, Еммо. Хочу подивитися Відень.

Ми швидко забрали верхній одяг з гардеробу і вислизнули потай від усіх інших на вулицю, одразу ж потрапивши у оточення святкових вогнів, прохолоди, яка вперто щипала за щоки, та людського шуму. Звідусіль долинала невідома мова, бо я ані слова не розумів німецькою, тож спочатку навіть напала розгубленість: куди йти, що робити?

– Голодний? – спитала Емма.

Я зранку так нічого й не їв, а вже споночіло. Лікар, дідько, знаю ж, що так не можна, але воно виходило само собою.

Згадки про сім’ю сильно псували мені апетит.

– Є трохи, – погодився я. – Як гадаєш, куди тут можна зайти?

– А ми розраховуємо на щось простіше чи на ресторанну кухню?

– Я б зараз погодився і на звичайну вуличну їжу.

Емму ця відповідь порадувала. Вона підійшла до когось з місцевих, запитала, очевидно, куди краще піти, а тоді стиснула мій зап’ясток і потягнула на сусідню вулицю. Ми стали в чергу, що тягнулась до невеликої, непримітної ятки.

– Найпопулярніша вулична їжа в Австрії – це сосиски. Їх тут вюрстелями називають, – пояснила мені дівчина. – Найсмачніша, кажуть, з сиром. А ще є донер-кебаби в піті. Мені сказали, оці з найближчих точок найсмачніші… Шніцель, до речі, будеш? У булці.

– Звучить схоже на бургер.

– Можливо, але місцеві кажуть, різниця є. Я теж хочу спробувати!

Ми набрали усе і, вмостившись на лавці неподалік, повільно їли. Було на диво приємно і затишно, неприємне відчуття голоду та тривоги, що скрутилось змією у шлунку, нарешті відступило, залишивши місце спокою і шуму місцевих вулиць.

Я розслабився. Емма – теж. Коли справа дійшла до гарячого чаю і яблучних струдлів, ми нарешті заговорили.

На щастя, жодних серйозних тем – просто балакали про все, що заманеться. Дивовижно, стільки часу пропрацювали разом, а я вперше дізнався, у кого Емма проходила свою першу медичну практику, який викладач у медичному був у неї улюбленим. Багато чого у нас перетиналось, закінчували ж, хоч в різні роки, однакову спеціальність в одному й тому ж меді.

Покінчивши з їжею, ми рушили на прогулянку – просто йшли, куди бачили. Може, не найкраща тактика у незнайомому місті, але це дозволяло нарешті справді відпочити, не задумуючись про жодні умовності. Я й не чекав, що Відень може настільки мене захопити.

Нас обох.

Ми почувались щасливими, ніби надихались особливого повітря. 

Емма засміялась, закинувши голову назад. Різнобарвні вогні відображались у її очах, і здавалось, дівчина сяяла зсередини. Хотілось підхопити Емму, закружляти, аби її сміх став ще веселішим, ще більш легким.

Вона нарешті відчула мій погляд, тож повернулась обличчям.

– Щось не так?

«Ні, все так», – мав відповісти я.

– Ти дуже гарна, – сказав натомість.

– Дякую, – Емма зашарілась, ніяковіючи. На мить мені здалось, що ми провалилися назад у часі, їй трошки за двадцять, мені – двадцять п’ять, і ще не було нічого, ані років роботи разом, ані мого одруження, взагалі нічого. Звичне життя відступило за межу, лишаючи нас наодинці з почуттями. А потім – сам не знаю, як так могло вийти, – ми спинились одне поруч з одним, і я втямив, що обіймаю Емму, моя рука лежить на її потилиці, і ми цілуємось, палко, не здатні одне одного відпустити.