3 (2)

Я зайняв вільне місце за столом, підізвав офіціанта, ігноруючи запитання, що повисло в повітрі, оголосив своє замовлення. Однак, коли хлопець відійшов, Василь продовжував пропікати мене поглядом наскрізь.

– Так, вдалось розібратися, – холодно промовив я. – Частково. Дещо погасили і одну угоду вдалось розірвати. На щастя.

– Не розумію, чому ти тримаєшся за родину, в якій дружина раптом вирішує, що їй треба чергова розкішна фігня і намагається набрати купу кредитів під заставу квартири.

– Вась, я попросив тебе по допомогу, бо в тебе є відповідні зв’язки, і дуже вдячний за те, що все вдалось. Але це не означає, що я горю бажанням обговорювати цю тему, – обірвав я товариша. – Серйозно, я в курсі, що це ненормально. Я намагаюсь вирішити проблему.

– Єдина твоя проблема – наявність в тебе дружини. Ти купу грошей втратив на її дурню. Вона вигребла кошти з рахунку, який ви відкривали для сина. І все заради чого?

Заради реклами і гарної картинки «люксового життя», необхідного їй для розкрутки бізнесу. А ще «потреб», які вона так і не змогла мені описати.

У Лізи завжди були великі фінансові апетити. Значно більші, ніж їх може покрити нехай і хороший, але все-таки лише хірург, а не нафтовий магнат. Вона намагалась знайти болючі точки, вдарити по моєму его, називала мене неповносправним чоловіком в своїх істериках, але потім вибачалась, казала, що просто втомлюється сидіти вдома.

Можна подумати, я проти, аби вона працювала. Чи щоб розвивалась. Але не тоді, коли ціною «особистісного розвитку» раптом мало не стало наше житло.

– Я подаю на розлучення, – промовив я нарешті, відчуваючи на собі пронизливий погляд Василя. – Але це буде дуже непросто.

– Нема нічого простішого, ніж послати цю…

– Вась. У мене син.

– Просто забери його. Вона ніяка матір, – знизав плечима Василь. – Малий тебе любить, а її не надто. Не можу його засуджувати.

– Ага. Але Тарасові сім, сім, Вась, а думку дитини, з ким вона хоче проживати, запитують з десяти. Більшість майна у нас «спільно нажита»…

– І одноосібно розтринькана.

– А дядько Лізи – впливовий суддя, – закінчив я. – Цей суд не буде легким. Ані морально, ані юридично. Я намагаюсь домовитися. Не хочу, щоб вона роками тягала сина, куди заманеться, а потім ще й тиснула на нього. Тому припини мене про це запитувати. Тему закрито.

– Нащо ти взагалі з нею одружився. Треба було втікати куди подалі, щойно медична комісія з роботи її поперла. Не можна однією рукою пацієнту таблетки прописувати, а іншою тягнути його на побачення…

Я різко підвівся. Василь змовк. Потім спробував промурмотіти, що не хотів образити, і взагалі, він просто переживає за мене, як за друга, але я більше не хотів нічого слухати. Снідати перехотілось. Я попросив віднести їжу Еммі, а сам знайшов місце у лобі і перечитував власну доповідь.

Робота завжди допомагала зосередитися. Я настільки втонув в медичних записах, що навіть незчувся, як прийшов час виїжджати.

Дорогою всі говорили про роботу. На симпозіумі я виступав одним з перших, ще на пленарному засіданні, тому доводилось тримати концентрацію. Зрештою, здавалось, ось я встаю з-за столу і залишаю Василя одного, а от уже на сцені, говорю впевненою англійською, доводячи прогресивність свого методу реабілітації пацієнтів після операцій, пов’язаних з імплантацією.

Доповідь сподобалась колегам достатньо, аби мене буквально засипали питаннями. Я сподівався, що після всього матиму змогу налагодити нові професійні контакти.

Може, в особистому житті у мене і коїться якесь лайно, але бодай професійно я чогось вартий. А це може врятувати людям життя.

… Емма виступала останньою. Коли вона піднялась на сцену, було добре помітно, що хвилюється. Мікрофон ходив ходуном.

Я спробував спіймати погляд дівчини і одними губами промовив:

– Квадрат, Еммо.

Вона зрозуміла. Я побачив, як дівчина набирає повні груди кисню, потім повільно видихає повітря, відновлюючи внутрішній баланс, потім знов повільно наповнює легені. Тремор зник, мікрофон перестав так труситися. Емма всміхнулась колегам, що вже приготувались слухати доповідь, і нарешті заговорила, впевнено та рішуче.

Доповідь минула чудово і зірвала овації. Одразу після, щоправда, всі поспішили геть, бо нарешті мав розпочатися бенкет. Я, однак, рушив проти течії, до Емми. А вона, зійшовши зі сцени, зам’ялась на мить, а потім рішуче обійняла мене, міцно обвила руками шию.

– Дякую, дякую, дякую, – прошепотіла лихоманливо жінка. – Я б без тебе нізащо не впоралась. Дякую…