2 (4)

Я нервово розсміялась, зачиняючи за собою двері. Тоді сіла на м’яку банкетку для перевзування, відхилилась назад, тулячись спиною до стіни, і проговорила:

– Якби це справді могло бути комусь вигідним, я б сказала, що проти нас просто змовились і намагаються загнати в максимально незручну ситуацію.

– Так, – кивнув Аверін. – Забагато збігів, – він трохи зніяковів, а тоді запропонував: – Я все ж ляжу на підлозі. Не покусаємось.

– Угу.

– Мені шкода, що вони завтра про це пліткуватимуть.

– Думаю, вони у всякому разі пліткували б, – відказала я. – Це просто… Основи нашого колективу, що вже там казати. І як мінімум частина з них намагаються нас звести. Ніби не очевидно, що це абсолютно неможливо.

Дмитро нічого на це не сказав. Він мовчки пішов до кімнати. Я ж роззулась, зайшла до ванної, плеснула водою в обличчя і кілька хвилин мовчки витріщалась на власне відображення. Смішно, звісно… Моя молодша сестра уже б брала ситуацію в свої руки. Можливо, спробувала б позагравати з Дмитром, якщо вже так виходить.

Проте я не могла. Переступити через себе, через власні принципи… Як я дивитимусь потім Дмитрові в очі, коли відчуття, ніби все не насправді, зникне, коли ми повернемось на роботу?

Тимчасові романи точно не для мене.

Я прийняла душ, перевдягнулась у теплу піжаму, радіючи, що взяла з собою її, а не відверту нічну сорочку на тонких бретелях. Тільки цього ще не вистачало! Волосся заплела в косу, аби не заважало і не розметалось по подушці.

Тільки після цього я нарешті зважилась повернутись до Дмитра.

Він уже намагався щось намостити на підлозі, проте я спинила Аверіна, торкнувшись його плеча.

– Не варто. Я посунуся, лягай у ліжко.

– Я спатиму на підлозі. Бачу ж, що тобі некомфортно.

– Не вигадуй. Я не дозволю такому хірургу, як ти, ризикувати спиною. Може… Ліжко велике. Якось покладемо посередині ковдру та й по всьому?

– Гаразд, – здався Аверін. – Ковдру так ковдру.

Штучна загорожа, яку ми спорудили посередині ліжка, виглядала насправді достатньо хисткою, але ми зробили вигляд, ніби це всіх влаштовує. Дмитро теж ліг спати вдягненим. Ми повернулись спинами одне до одного, не змовляючись, вимкнули світло і лежали тихо-тихо, але заснути обидва не могли. Я не могла позбутись відчуття, що займаю чуже місце, а ще – що ми наче те подружжя, що посварилося.

– Дивовижно, звісно, – заговорив Дмитро. – Що все так склалось. Ти дуже сердишся?

– Зовсім ні. З чого б то раптом мені сердитися?

– Я думав, тобі некомфортна моя компанія.

– Це неправда, – я не стрималась і повернулась на інший бік. Дмитро теж закрутився, і тепер ми лежали обличчям одне до одного, нехай і в темряві. – Комфортна, звісно. Ти чудовий чоловік, – цього разу я не змогла витиснути з себе нейтральне «колега». – Чому у вас з дружиною все не ладнається? Я навіть не уявляю, як з тобою сваритися?

– Ти просто не бачила, як я волаю на колег, коли вони категорично не згодні з запропонованими сучасними методами лікування, – фиркнув Дмитро.

– Я завжди погоджуюсь, бо знаю, що ти геній своєї справи.

Ми помовчали кілька хвилин.

– Моє одруження було великою помилкою. Єдине хороше, що сталось в цьому шлюбі – мій син, і то він зараз страждає.

– Це… – не можна, не можна запитувати. – Ви через вагітність одружились?

– Та ні, – Дмитро ліг на спину. – Ми взагалі… Я був ідіотом. Пустоголовим ідіотом, що й казати. Я тоді тільки-тільки потрапив в ординатуру, і у мене помер пацієнт. Серце не витримало. Ну, звісно, я лише асистував і… – Аверін затнувся.

Він важко переживав будь-які ускладнення і невдачі, я знала. Навіть зараз, хоча у кожного з лікарів є такі випадки. Важко уявити, як це для нього-молодого.

– Так я і познайомився з пані Грозевич, вона була в комісії, засвідчила, зрештою, що лікарі не винні, там не було іншого варіанту, – Дмитро зітхнув. – Ну, але мене крило, і тодішній мій керівник порадив сходити до психолога. От я і сходив на свою голову. Ні, я вірю в терапію! Але все дуже залежить від спеціаліста, знаєш.

– Щось пішло не так?

– Знаєш, яке головне правило у спеціалістів з ментального здоров’я? На чому вся етика стоїть? Не можна зближуватися зі своїм клієнтом чи пацієнтом. В жодному разі. Це табу. Починається дружба – закінчується ваша робота. Ну, а я… Не знаю, розумів же, що не варто, але…

– Але?

– Єлизавета була моїм психотерапевтом, – відказав Дмитро. – Я й незчувся, як закохався. Кілька побачень, пропозиція, весілля. Я жахливо картав себе, коли вона через це втратила роботу. Сказали, «неетично». Я ж сам був винен, сам запропонував їй.

Я глитнула.

– Але ж вона мала відмовити.

– Мала, – усміхнувся Аверін. – Але вже що було, те було. Добраніч.

Він знов повернувся до мене спиною і заснув. Або зробив вигляд, що заснув.

Мені не лишалось нічого іншого, окрім як зробити те ж саме.