2 (2)

Ми справді сиділи на парному сидінні, більше схожому на диванчик, без розмежовувача посередині. Звісно, якби тут знаходилась Дмитрова дружина, вона могла б притулитись до його сильного плеча і трішки подрімати, проте мені довелось думати, як так вмоститися, щоб мати між нами більше відстані.

В автобусі виявилось  тепло, тому верхнього одягу ми всі позбулись. Інші делегати теж уже зайняли свої місця. Я знала не всіх, прибули і люди з інших лікарень. Усі всміхалися, переговорювались, перебували у приємному збудженні.

– Діма! – зрадів якийсь незнайомець років сорока і поспішив до нас. – Аверін, кого я бачу! Ти все-таки вирвався зі своїх операцій і вирішив поділитися досвідом з простими смертними.

Дмитро підвівся, потиснув чоловікові руку.

– Привіт, Василю. Так, вирвався, скільки можна під замком сидіти. Нам потрібен обмін досвідом. Сподіваюсь багато чого почути від іноземних колег.

– Це радше тобі вчити їх треба, – підморгнув Василь. – О, а це твоя дружина? Ти таки розвівся з Лізкою? Вітаю, боже. Леді, – він жартома вклонився, – ви теж з нашого медичного гнізда?

Дмитро миттю спохмурнів.

– Ми з Еммою лише колеги. Єлизавета не змогла поїхати, – відказав він, швидко сідаючи на місце. – Емма працює в моєму відділенні і чудово знає німецьку мову, тож допомагатиме нам з перекладом, де зовсім заплутаємось.

– Отакої, ти на мене вже не покладаєшся, – Василь навіть не думав вибачатися за те, що наговорив про Єлизавету. – Тарас як?

– Добре. З мамою зараз.

– Привіт тітці Лані, – закивав чоловік. – Ну, а взагалі ти як? Так само терпиш, доки тобі видзьобують мізки?

– Василю, – з натиском промовив Дмитро, – це максимально недоречно. І ти знаєш, що я ненавиджу обговорювати особисті питання.

Чоловік підняв руки вгору.

– Прошу пробачення. Я просто сподіваюсь, друже, що в тебе нарешті прокинеться здоровий глузд. Скільки можна, ну серйозно.

– Вась.

– Йду, – Василь відступив у інший бік автобусу, зайняв своє місце і повернувся до вікна.

Запала важка мовчанка. До нас підходило ще кілька людей, привітатися, але, на щастя, більше ніхто не сприйняв мене за Дмитрову дружину. Аверін силувано всміхався їм, але було помітно, що Єлизавета завмерла біля нього, ніби привид.

– Пробач, – прошепотіла я, – не хотіла бути причиною для зайвих чуток. Якщо хочеш, я поміняюсь з кимось з чоловіків місцями.

– Ти тут ні до чого, Еммо, – Дмитро обережно накрив долонею моє передпліччя, завбачливо торкаючись прикритої светром частини, аби не було контакту шкіра до шкіри. – Василь завжди любив пхати свого носа, куди не просять. Ми колись стажувались разом, але пані Грозевич швидко відправила його куди подалі, він занадто балакучий.

– Мені здалось, ви друзі.

– Були друзями, так. В спільній компанії крутились і всяке таке. Проте зараз життя розвело, розкидало по різних кутках, і я починаю думати, що не надто вже й страждаю з цього приводу, – він дещо нервово всміхнувся. – Проїхали. Розкажи краще про щось приємне. Як там твоя сестра?

Аверін колись лікував Віру. Діло було давно, але вряди-годи він запитував про її самопочуття.

– Добре, – махнула рукою я. – В неї вже мала підростає. Це ж треба, у її чоловіка два брати, одні хлопці в сім’ї, а народжуються у них одні лиш дівчатка. Ото може Лук’ян нарешті виправить ситуацію.

Лук’яна, молодшого брата Віриного чоловіка, Дмитро знав добре, колись ми разом вели його, як пацієнта. Зараз, на щастя, він потребував набагато менше уваги медиків, ніж раніше, пройшов все-таки курс реабілітації для своєї спини. Але випадок у нього був цікавий, і я раділа, що перемкнулась на Лук’яна. З нього розмова перейшла на протезування та імпланти, і ми дуже скоро забули про Дмитрову дружину, Василя та дискомфорт.

Все було б ідеально, якби я таки не задрімала дорогою прямо на плечі у Аверіна, прокинувшись лише на кордоні. Він, на щастя, не сказав жодного кривого слова, але я однаково почувалась не надто комфортно. Треба було все-таки відсісти…

Дорога затягнулась. Ночували ми майже на ходу, прямо в автобусі, в нього, на щастя, трішки відкидалися крісла, і лише під вечір наступного дня дісталися до пункту призначення.

Готель, виділений нам, виявився доволі симпатичною затишною будівлею захованою так далеко від центру та цивілізації, як тільки можна було уявити. Я навіть не знала, як звідси кудись дістатися, принаймні так пізно.

Але основний сюрприз чекав уже всередині. Ми передали наші запрошення хлопцеві, що стояв за стійкою реєстрації, він звірив записи і видав нам з Дмитром карту-ключ. На щастя, розмовляв працівник англійською, тому всі його розуміли.

– Подружній номер для двох, – всміхнувся він на всі тридцять два зуба, – приємного відпочинку.