2 (1)

Емма

Дні перед від’їздом до Австрії минули так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, як це сталось. Ось нещодавно я займалась пацієнтами і не думала ні про що, окрім наступної зміни, а вже готувала нашвидкуруч доповідь, аби представляти стенд нашої клініки, пригадувала німецьку мову, аби могти вільно спілкуватися там з місцевими колегами, і з усіх сил намагалась не впустити у свідомість Дмитра.

Останнє виходило найгірше, якщо чесно. Думки про цього чоловіка захопили мене сильніше, ніж мусили б, і бачились ми частіше. Це й не дивно, колеги все-таки, але, запитуючи, як справи, я почувалась максимально незручно.

– Ти така замріяна, ніби закохалась, – сказала Віра, моя сестра, що приїхала, аби допомогти мені дістатися до автовокзалу. – Літаєш у хмарах.

– Я просто не виспалась, – відказала я. – Яка там закоханість… В кого?

– Ну, може, пригляділа якогось симпатичного пацієнта у себе на роботі.

– Крутити роман з пацієнтом неетично, – довелось нагадати сестрі.

– Ой, та ну тебе, – Віра фиркнула. – Це необов’язково має бути твій пацієнт, чийсь інший. І взагалі, етика етикою, а романтику ніхто не скасовував. А ще є колеги. Якби я не була одруженою, я б, може, запала на твого шефа, Аверіна.

Я густо зашарілась. І вона туди ж! Мало мені було Риткиних натяків, то ще й Віра тепер натиснула на болючу точку.

– Дмитро Максимович одружений.

– Тобто, ти його все-таки розглядала, як можливий варіант? – схопилась за мої слова Віра. – Ой, та припини. В житті всіляке буває.

– Ще скажи, що дружина не стіна, посунеться, – буркнула я.

– Лише кажу, що він  тобі явно подобається, а ще він розумний і красунчик. Якщо хочеш, можу пробити, яка там у нього дружина, і скажу, чи можна про щось думати, чи краще навіть не наближатися, бо там щире кохання.

Там така дружина, що гріх не зрадити.

Ця паскудна думка вколола мене, наче голкою. Залишки хорошого настрою мов рукою зняло. Я зиркнула на Віру з-під лоба і сказала:

– Забудь про це, і просто поїхали. Я не хочу зараз тривожити свою нервову систему якимись зайвими… Міркуваннями.

– Гаразд-гаразд, – здалась Віра.

Решту дороги вона здебільшого мовчала. Ми швидко під’їхали до лікарні, і я вискочила машину. Аби Віра не почала влаштовувати моє особисте життя, я сказала, що доберусь до автобусу сама, поцілувала сестру в щоку і помчала геть, незважаючи на важку валізу.

На вулиці було холодно, крига ковзала під ногами. В якусь мить я зачепилась, поїхала вперед і однозначно впала би, якби мене не спіймали.

Аверін. Ну звісно. Обійняв мене так міцно, ніби я – велика дорогоцінність, яку треба пригортати до грудей, торкатися, насолоджуючись кожною секундою. Я подарувала йому усмішку, промурмотіла тихе «дякую» і мала б вислизнути з обіймів, але підступна крига знову штовхнула мене прямісінького на чоловіка. Я вчепилась в його комір і зашарілась, не від холоду, навпаки, від тепла, яким вдарило в обличчя від близької присутності Дмитра.

– Пробач, – прошепотіла я. – Здається, сьогодні ноги мене не тримають.

– Дивись, доведеться медбратів викликати. Ну або нести тебе на руках, – розсміявся Дмитро. – Будь обережною, ти потрібна нам цілою.

– Що, без мене ніяк? – я пробувала віджартуватись, відчуваючи, як вогонь і далі розповсюджується тілом, не даючи мені спокою. – Як там Тарас? – спроба перескочити на нейтральну тему виявилась максимально невдалою, я зрозуміла, що заходжу на особисте – і дарма.

Проте Дмитро не розсердився.

– В порядку, зараз з бабусею та дідусем, – Дмитро взяв мене під лікоть, відібрав сумку і повів до автобуса. – Ти йому, до речі, сподобалась.

– Правда?

– Ага, запитував, чи зможе він ще з тобою побачитися. Я сказав, що це можливо, якщо він навідається до нас на роботу в гості. Ти не будеш проти?

– Зовсім ні. Головне, щоб йому це було на користь, а не на шкоду. Його матір… – я затнулась. – Ви все ще думаєте про розлучення?

Не варто було про це запитувати. Я не маю до цього жодного відношення. Чому мені взагалі може бути цікаво, що там у нього з дружиною?

Я почувалась дурепою.

– Все не так просто, – скривився Дмитро. – Але я все ще хочу припинити наші стосунки. Пробач, зараз я волію про це не думати.

Я теж, Дмитре, я теж.

– Так, звісно. Ходімо всередину?

– Так. У нас з тобою місця поруч, – всміхнувся Аверін. – Ще встигнемо наговоритися.

Головне обходити боком усі небезпечні теми…