1 (4)

Я завмерла від несподіванки. Поїхати в таку поїздку, зайняти місце, що технічно належить чужій дружині – хоча, звісно, навряд чи нас поселять у спільний номер, а сидіти поруч в автобусі точно не проблема, – і ще й після всіх Ритиних натяків і того інциденту з сином…

Відмова вже крутилась у мене на язиці, але я добре знала, що може означати такий симпозіум для моєї медичної кар’єри. Побачити стільки всього нового, опинитися в центрі подій, зрештою, знайти можливу тему для наукової роботи. Від цього відмовиться тільки дурепа.

– Але ж це Дмитру Максимовичу дали фінансування на «плюс один», – обурено зазначив хтось з боку хірургів. – Спеціально під нього, аби він погодився поїхати.

– Ну, так. – Назар Андрійович глипнув на Аверіна. – Це, звісно, взагалі ваша заслуга, що ми отримали цей грант. Проте, я сподіваюсь, ви не будете проти, якщо Емма поїде з вами? Чи, можливо, ви наполягатимете на іншій кандидатурі?..

– Моя німецька добряче кульгає, тож мені однозначно знадобиться допомога у Відні, – відказав Аверін. – Здається, крім Емми нею ніхто не володіє. Крім того, вона блискуча молода спеціалістка. Чому б я мав бути проти?

Тому що у нього ревнива дружина. Тому що я – молода жінка, і не страшко ніби. Але, можливо, Дмитро і не дивиться на мене в такому контексті, тому не розуміє, що не так.

Пора викинути ті дурниці зі своєї голови, розслабитись і просто подякувати за можливість. Це найкраще, що я можу зараз зробити.

От тільки язик ніби прилипнув до піднебіння, і мені ніяк не вдавалось витиснути з себе правильну відповідь.

– То що, Еммо? – Назар Андрійович виразно глянув на мене. – Їдете?

– Їду. Звісно. Дякую за можливість.

Після цього мене нарешті залишили в спокої, дозволяючи втопати у своїх тривожних думках на самоті. Я видихнула з полегшенням, коли нарада нарешті скінчилась, і була рада, що можу втекти. Вислизнувши з нарадчої кімнати, я встигла застрибнути до ліфту, перш ніж він поїхав, притримала дверцята з чийогось прохання…

І, розвернувшись, врізалась носом прямісінько в груди Аверіну.

Аромат його парфумів, стійких, але ненав’язливих, ледь-ледь відчутних, знов запаморочив мені голову. Серце забилося в грудях, реагуючи на обережний, дбайливий дотик теплих рук до талії. Дмитро всміхнувся і спитав:

– Все гаразд? Ти сьогодні сама не своя, Еммо.

Так, тому що мої думки знов звернули не в тому напрямку. Я думала, що кілька років тому, опинившись у іншому відділенні, уже викинула з голови Дмитра Аверіна. Побачивши його вперше, я не знала, що чоловік одружений. Так, задивилась. Маю право.

Але, зрештою, між нами нічого не було. Може, Дмитро і не знав, що я йому подобалась. Він не дивився на інших жінок.

Раніше.

Бо зараз, всміхнувшись, він раптом сказав:

– Тобі дуже личить ця помада. Нова? Попередня була світліша.

Він дивився на мої губи. Помітив, що я скористалась новим блиском. І тримав в голові, як виглядала попередня. Серце від цього застугоніло в грудях.

Я хотіла відступити на півкроку, але чомусь лишилась стояти поруч і ледь-ледь всміхнулась.

– Так, – кивнула йому. – Нова. Дякую, що помітили… помітив, – мимоволі виправилась і перейшла на «ти», як він і хотів раніше. – Іноді в житті хочеться змін.

– Дуже розумію, – гмикнув Дмитро. – Мені теж хочеться. Навіть шкода, що я не користуюсь помадами, – весело підморгнув, – а то було б простіше їх реалізувати.

– Чоловіки теж можуть щось дрібне змінити. Одну стандартну сорочку на іншу. Парфуми. Шампунь.

Дружину. Добре, що я прикусила язик раніше, ніж встигла це сказати.

– Ну, так, – Дмитро гмикнув. – Головне, щоб не професію.

– Лікарня багато втратить, якщо ти захочеш змінити роботу.

– Дякую. Еммо, сподіваюсь, ти теж не збираєшся від нас втікати? Ти чудова лікарка.

– Ні, звісно, ні, – похитала я головою. – З чого ти взяв? Якщо це через помаду, то ні, я не збираюсь у фото-моделі.

– Ну, моделінг теж чимало втратив, але я радий це чути. Просто ти не надто зраділа симпозіуму, а туди багато хто мріяв поїхати.

– Так, але ж це твій «плюс один», виділений спонсорами, а не моє місце. Ні, я не збираюсь відмовлятись від шансу, але… Не хотілось тобі нав’язуватись. Ще й замість дружини. Вона хоч не ревнуватиме потім?

– Не думаю, – Дмитро скривився і додав: – Ми розлучаємось. Принаймні, я на це сподіваюсь.

Я мало не захлинулась повітрям.

– А вона про це знає? Про намір розлучитися?

Аверін розсміявся.

– Ну, звісно, вона знає. Я сказав їй це прямо вчора перед нічною зміною.

Отже, Тарас не дарма підіймав питання розлучення. В сім’ї Дмитра не все гаразд… І це не моя справа.

– Удачі, – пискнула я.

Дверцята ліфта роз’їхалися, і я вискочила, як обпечена, хоч це був не мій поверх. В голові стугоніла одна думка: як тепер припинити думати про Дмитра? Я впораюсь. Одного ж разу якось вийшло. Тепер треба повторити.