1 (3)

Пощастило, що Дмитра ще не було, він затримувався на операції. Та пусте, я не сумнівалась, що чутки дійдуть і до нього. Вже зараз хтось неприємно захихотів, а збоку долинуло бурчання:

– На роботі про таке говорити, ну як не соромно…

– Соромно, Варваро Семенівно, стигматизувати людські стосунки, – відказала Рита, розправляючи плечі. – А ви, Назаре Андрійовичу, продовжуйте, продовжуйте. Ми вам не заважаємо і дуже, дуже уважно слухаємо. Жінки, вони багатозадачні.

– Рито, досить, – спробувала я заспокоїти подругу, але марно. Вона вже розправила плечі і дивилась на головного з викликом.

Я б ліпше провалилась крізь землю, аніж продовжувала цю розмову, але, на щастя, саме в цю мить двері відчинилися, і в кімнату вихором залетів Аверін власною персоною. Погляди і смішки стали ще виразнішими.

– Прошу пробачення, – він подарував головлікарю осяйну усмішку, що більше пасувала б кіноакторові, аніж нейрохірургу, – затримався на операції.

Назар Андрійович, що зазвичай волав за хвилинне запізнення, у відповідь мало не розтікся калюжкою. Аверін – головна зірка нашої клініки. Учень відомої нейрохірургині, неймовірно талановитий і водночас працьовитий, «золоті руки» і «геніальні мізки», як його тільки не називали! Дмитро був відданий своїй справі на всі сто.

Рита, побачивши Аверіна, розпливлась в широкій усмішці і зашипіла мені на вухо:

– Про вовка промовка! Крім того, я впевнена, ти йому теж подобаєшся!

– Це недоречно…

По шкірі сипануло сиротами. Аверін справді був привабливим чоловіком. Ніколи не забуду момент, як ми обговорювали щось після операції, яку проводили разом, і я раптом помітила, наскільки ж він гарний. Проста медична форма підкреслювала широкі плечі і трохи смагляву шкіру, білозуба усмішка – операція пройшла вдало, – освічувала обличчя, мов ясне сонце. Аверін тоді вже зняв медичну шапочку і втомлено прибрав прядки густого темного волосся з лоба, але в сірих очах окрім втоми сяяла і радість. В ту мить понад усе мені хотілось його поцілувати.

Зараз, вловивши ледь чутний аромат його парфумів, я з зусиллям ковтнула слину. Звісно, Аверін – чудова кандидатура, як каже Рита. За винятком одного нюансу.

– Припини. Він одружений, – процідила я.

– Пф. Ти ж знаєш, у Аверіна така дружина – гріх не зрадити. І він планує розлучитися. Ніна чула, як малий з бабусею щось таке обговорювали…

Тарас і мені натякав на можливе розлучення, але я не дозволила собі навіть думати в цей бік.

Мрії – це дурниці. Так, я бачу, що він привабливий чоловік, і що з того? Ніякого роману не буде. Ніколи. Цього собі не дозволить ні він, ні я.

Красивий розумний чоловік – рідкість. Вірний – взагалі унікум. Але Аверін був саме таким. Його дружині неймовірно з ним пощастило. А от йому з нею – не дуже, судячи з реакції малого. Та власне, саму Єлизавету ми теж бачили в лікарні кілька разів, знали про її ревнощі, підозри, ніби Дмитро на операціях пацієнтів зваблює, а не рятує їм життя. Проте це не має значення. Вони ж досі разом. Що б там не казав малий.

– Ну, сідайте, Дмитре Максимовичу, – тим часом запропонував головлікар. – Де тут є вільне місце…

– О, знаєте, а мені терміново треба перевірити пацієнта. Дім, сідай, – Рита злетіла зі свого місця і буквально підштовхнула Дмитра до мене. – Назаре Андрійовичу, було дуже цікаво. Дякую!

Вона кинула на мене виразний погляд – мовляв, користуйся, коли я до тебе його притягнула, – і випурхнула з приміщення. Головлікар видихнув з полегшенням, радіючи, що його більше не перебиватимуть, і бадьоріше продовжив свою доповідь. Я спробувала зосередитись на словах начальства, але не вийшло. Дмитро нахилився до мене і пошепки спитав:

– Щось важливе було?

Гаряче дихання обпалило шкіру. Серце забилось в грудях швидше. Треба зробити ЕКГ, не подобається мені ця тахікардія… або сходити до психолога, нехай розкажуть мені, як викинути з голови дурні думки, поселені там подругою. До сьогоднішнього ранку все було нормально. Я не реагувала на Аверіна.

– Та не дуже. Крутимось довкола одного й того ж, – відповіла я Дмитрові, нахиляючись до нього у відповідь, і проігнорувала трем, що пронизав тіло, коли наші руки випадково торкнулись одне одного. – Як операція? Все минуло добре?

– Успішно, – кивнув Аверін.

– Як завжди у тебе. До речі, твоя мама просила передати, що чекатиме на вечерю. Тарас, мені здається, був трохи сумний…

– Дмитре Максимовичу! – перебив нас головлікар. – То як ви?

– Як я що? – здивувався Аверін, успішно прослухавши останні хвилини дві балаканини нашого головного.

– Ну, симпозіум у Відні, пам’ятаєте? Виїзд післязавтра. Ви ж з дружиною, так?

– О. На жаль, ні, – похитав головою Дмитро. – Ми… – він затнувся. – У Єлизавети справи. Вона не може поїхати за кордон зараз.

– Чудово, – Назар Андрійович всміхнувся. – Ну тобто, не чудово, співчуваю, – в його очах аж сяяло переконання, що відсутність скандальної пані Аверіної – то на краще, – але так у нас звільняється місце, і буде кому представити додаткову доповідь. Еммо? Ви ж володієте німецькою? Поїдете ви. Ви з Дмитром Максимовичем ладнаєте, тож, думаю, не біда, якщо вам дістануться сусідні місця, правда ж?