1 (2)

Я шоковано зиркнула на хлопчика.

– Ні, я можу посидіти з Тарасом трішки, але ж у мене пацієнти, та й … Нарада ж через дві години.

– На яку я теж не встигаю, – скривився Аверін, – через операцію. Але я зараз подзвоню мамі, і вона приїде хвилин за двадцять. Моїй мамі, – пояснив він синові, що вже схопився було і зиркнув на двері, – бабусі лані. Вона забере тебе до себе.

– І якщо мама приїде, бабуся мене з нею не відпустить?

– Ні, сонце. Тільки зі мною.

Що ж там за матір така, що син настільки не хоче бути з нею?

– Добре, пів години я посиджу, – згодилась я, відчуваючи, що не можу залишити малого в такому становищі. Мені було від щирого серця шкода хлопчика.

Моя матір – теж ще та… Зозулька, і в дитинстві я мріяла, аби мене забрали від неї. Бодай хтось. Щоб не бачити цього вічного гамору, людей, яких вона приводила в гості, нових чоловіків, з якими намагалась побудувати «щасливе життя». Але ж Аверінова дружина не може бути настільки поганою, правда? Здебільшого в сім’ях проблеми саме від чоловіків.

Можливо, тут – виняток.

– Дякую, – Дмитро аж обійняв мене на радощах, але випустив з кільця рук дуже швидко, так, що навіть моя бурхлива фантазія не встигла занести мене надто далеко. Потім він  опустився на коліна перед сином і ніжно стиснув його плечі. – Я ввечері буду вдома, і ми проведемо разом стільки часу, скільки захочеш. Але зараз я не можу кинути пацієнта. Пробач, любий.

Тарас кивнув і міцно обійняв батька за шию. Він простояв так кілька секунд, перш ніж відпустити батька, і тепер уже притулився до моєї ноги.

– Ти мене врятувала, Еммо, – всміхнувся Аверін, намагаючись приховати за цією радістю рештки суму, і кинувся назад до карти пацієнта. Операцію не можна було відкласти, в жодному разі.

Хтось би сказав, що батько завжди повинен поставити дитину в пріоритет. Але я добре розуміла, що Дмитро не може розірватись на дві частини. Пацієнт без нього загине, а хірург не повинен запізнюватись на операцію чи йти на неї з тремтячими руками.

Тарасик виглядав спокійним. Він вмостився коло мене і легко погодився порозглядати довідник з анатомії людини.

– Хочеш бути лікарем, як татко? – поцікавилась я, коли він водив пальчиком по найважливіших м’язах людини, з підписами.

– Ні! Хочу бути програмістом.

– Тобі подобаються комп’ютери?

– Не дуже. Але програмісти працюють віддалено і можуть більше бути вдома. Щоб було більше часу разом, – відкрито заявив мені хлопчик. – Еммо? А ти заміжня?

– Ні, – всміхнулась я. – Тому ніхто не скаржиться на те, що мене постійно нема вдома.

– І хлопця теж не маєш?

– Не маю.

– А мій тато тобі подобається? – коли я змовчала, Тарас смикнув мене за руку. – Еммо! Подобається? Він же гарний. І хороший. Може, ти вийдеш за нього заміж?

– Твій тато одружений. В нього є твоя мама, – спробувала нагадати я, не знаючи, чи правильно добираю слова. Тарасик скривився.

– Вони одне одного не кохають, – відповів хлопчик. – Мама взагалі нікого не любить, – він надувся. – Я хочу, щоб тато розлучився і мене забрав. Може, тоді ти погодишся стати його дружиною?

– О… – цього разу правильних слів я не знайшла. – Що ж. Сподіваюсь, у вас все налагодиться, і ти будеш щасливий.

Від подальших розпитувань мене врятувала Дмитрова мама, Світлана Йосипівна. Ще молода, приємна жінка, зовні схожа на свого сина і на онука, зазирнула до ординаторської, і Тарасик кинувся до неї обійматися.

– Дякую, – звернулась жінка до мене, – що побули з Тарасом. Якщо бачитимете Дмитра, передайте йому, що я чекаю його на вечерю.

– Передам обов’язково, – пообіцяла я. – Все гаразд?

Світлана сумно зиркнула на хлопчика і кивнула. Можливо, вона і хотіла б щось сказати, але вирішила, що при дитині краще цього не чути. Я провела їх до виходу і побігла до пацієнтів, намагаючись викинути з голови це дивне знайомство.

Навіть допомогло на кілька годин, аж поки я не опинилась на нараді у нашого головлікаря – головному місці для передавання пліток, поки начальство бурмоче слова своєї презентації.

– Еммо, ти вже третій рік без мужика. Треба тобі когось знайти, – гучним шепотом заявила мені Рита, наша анестезіологиня і моя подруга. – Вся лікарня гуде про те, що ти сьогодні допомагала Аверінові з сином. Треба брати бика за роги. Гарний мужик, а ти дітей любиш! Що скажеш, га?

Як на зло, вона проговорила все це саме в ту мить, коли головний лікар зробив паузу в доповіді – і тепер я відчувала на собі кожний виразний погляд.

___

Любі читачі, вітаю вас у моїй новій історії! Це книга про молоду лікарку Емму (дехто з вас уже міг її знати, але якщо ні, то не хвилюйтесь, історія читається окремо) та про її колегу Дмитра.

Ті, хто зі мною давно, в курсі, що теми зради я ще не торкалася, тож історія певною мірою... Експериментальна. Скажу одразу, що виправдання лайняної поведінки і зрад не буде, однак випадки, коли хороші люди не знають, як вчинити, аби це було правильно (відповідь - ніяк, бо життя складне), траплятимуться.