1 (1)

Емма

– Ловіть дитину! – крик, що долинув з коридору, змусив мою пацієнтку підстрибнути на лікарняному ліжку. Я й сама сіпнулась. Зовні щось загуркотіло, а потім двері до палати відчинилися.

– Добрий день, – всередину зазирнула наша медсестра, Ніна, – ви хлопчика не бачили? Малий такий, верткий! Всередину не забігав?

Я заперечно похитала головою. Пацієнтка сердито звела брови і спитала похмурим голосом:

– Що за хаос відбувається в цій лікарні? Звідки тут взагалі діти?! Їх не повинно бути, це доросле відділення. Я перекажу все Назарчику, і вас звідси позвільняють до біса!

– Любове Степанівно, не варто. Відпочиньте. Це, напевне, відвідувач до когось, – я підвелась. – Зараз повернуся, – вислизнула до коридору і вже тоді зашипіла на Ніну: – Що відбувається взагалі? Яка дитина? Який хлопчик? Ти б ще самому головлікарю це сказала, а не його тещі, чесне слово!

Любов Степанівна потрапила до нас в лікарню кілька днів тому і за цей час встигла витріпати нерви усім лікарям. Як теща нашого головного і колишня чиновниця з мін-охорони здоров’я, вона не соромилась погрожувати зв’язками.

Ніна спохмурніла і зашипіла:

–  Там у нас малий по відділенню гуляє. Незрозуміло, чий він. Наробив гамору. Намагався пролізти в реанімацію, а туди ж не можна! Ти уявляєш, що шеф зробить, якщо дізнається, що тут бігає неприкаяна чиясь дитина?!

Я уявляла. Назар Андрійович – чоловік м’який, але зараз увесь на нервах.

– Він до когось прийшов? Ти його питала? Може, дитина загубилась…

– Та він мене сахається. Я з крапельницею йшла, а тепер він ховається щоразу, як мене бачить. Еммо, будь ласка, Андрійович мені голову відірве! Пошукай його ти, га? Ти ж ладнаєш з дітьми! А я посиджу з Любов’ю Степанівною…

Закотивши очі, я рушила на пошуки малого. Ніна зникла за дверима палати, явно щаслива, що їй більше не потрібно займатися дитиною.

Хлопчика ніде не було, але, пройшовши трішки, я почула шурхіт. Роззирнулась і помітила, що за великим вазоном, розташованим у нас прямісінько біля входу у відділення, щось чорніє.

Хтось.

Підкравшись тихенько, я опустилась перед малим на коліна.

– Привіт.

– Здрасті, – хлопчик років семи-восьми підняв на мене ясні сині очі. Такі знайомі… Я ніби бачила цього малого, але в дорослому вигляді.

– Я Емма, – представилась я, радіючи, що дитина зі мною заговорила. – А тебе як звати?

– Тарас.

– Приємно познайомитись, Тарасе! Ти до когось прийшов?

– До тата! Він там, – хлопчик ткнув пальцем у бік реанімації. – Я хочу до нього. Проведіть мене до тата.

– Туди не можна заходити, сонце, без особливого дозволу. Твій тато там лікується? Хочеш, я знайду його лікаря і спитаю, чи можна до твого тата?

Малий струснув головою та швидко провів п’ятірнею по темному волоссю. Я подумки заблагала небеса, аби з батьком цієї дитини все було добре. Не уявляю, як втішатиму хлопчика, якщо чоловік в комі абощо. У нас є двоє складних пацієнтів, одного зараз готують до операції…

– Він не лікується. Він лікує! – заперечив малий. – Він лікар!

– Слава богу, – не втрималась я. – То ти син когось з наших лікарів? А як звати твого тата?

– Діма.

Діма… То от де я бачила ці сині очі! Дмитро Аверін, мрія кожної жінки в нашій лікарні, та, на жаль, мрія безнадійно одружена. Дружину його бачили всі, стерво ще те. А от з сином я раніше не зустрічалась, і тепер малий дивився на мене батьковими очима і явно чекав, що скажу далі.

– О, – я всміхнулась йому, – твій тато оперуватиме… За годину або менше, але, здається, зараз він має бути в ординаторській. Ходімо, я тебе до нього проведу? – запропонувала я.

Тарас кивнув. Я підвелась, взяла його за руку і повела геть. Коли проходила повз палату Любові Степанівни, почула сварливий жіночий голос і всміхнулась собі під ніс. Ні, дякую, я краще побуду з малим, аніж продовжуватиму заспокоювати тещу нашого головлікаря. У мене не настільки сталеві нерви.

Дмитро, на щастя, справді сидів в ординаторській. Я завмерла на мить, напоровшись на його погляд, і вмить згадала, які колега викликав у мене почуття раніше.

Ми познайомились, коли Аверін лікував мою сестру, потім – працювали разом. Спочатку я просто задивлялась на нього, потім відчула, що поступово втрачаю голову… але спинилась. Вчасно. Він – одружений, ось поруч – його син.

– Дім, у нас тут маленька проблемка, – я підштовхнула Тараса вперед, – бігав, шукав батька. Це ж твій малий?

– Тату! – вигукнув хлопчик, кидаючись до Дмитра. – Тату, мама мене вдома лишила і кудись поїхала, ще вночі, а мені було страшно. І я ранковим автобусом до тебе. Тату, можна я тут побуду?

Я остовпіла від такої звістки. Дмитро теж. Він міцно пригорнув до себе сина і вилаявся нечутно, аби малий не розібрав слів. Звісно, я підозрювала, що дружина Аверіна – не солодкий пряник, але щоб настільки!

– Тарасе, звісно, ти можеш побути зі мною. Тільки у мене операція за півгодини…