Частина 2

Старий боярин Мудролюб зліг. Найвірніший княжий воєвода, найвправніший воїн, найсправедливіший муж. Його син Іван важко переживав, геть змарнів, вмить подорослішав на десяток років. Так говорили вже дві неділі. Після тієї ночі я мусіла провідати їх. До світанку я молилася за їхнє здоров’я та просила прощення за те, що оступилася і позволила Івану цілувати себе. Матінко Божа, як вірна раба Твоя, благаю простити мій гріх. Я надто слабка, аби боротися зі своїм серцем.

  За молитвою й застали мене батечко. Вони увійшли у мою кліть і лагідно усміхнулися, побачивши мене на колінах. Їм приносило задоволення те, що їхня єдина дочка така побожна. Більше дітей матінці Господь так і не дав.

- Слава Ісу!

 - Слава навіки Богу святому!

Батечко простягнули руку для поцілунку і я підкорилася.

- Я ледь витерпів ніч, доню моя, не бачачи тебе, знаючи, що ти сама в своїй постелі. Радосте, як ти спала?

- З молитвою в серці та з думкою про вас я спала добре.

  Така відповідь повністю задовольнила їх. Дзвінка занесла відро з водою і вийшла.

- Поцілуй же свого тата, будь слухняною дитиною.

  Я легко торкнулася їх щоки, та враз батько міцно мене обійняли.

- Що ти так скупо, хіба то пасує люблячій доні? – ображено спитали тато. –  Що то?

  Вмить їх голос змінився, вони різко відсторонили мене, не відводячи погляду від моєї шиї. Я мимоволі схопилася рукою за місце, на яке батько дивилися.

- Що то? – повторили вони грізно.

- Я не знаю, я не бачу…

  Тато вхопили мене за руку і потягнули до відра, яке принесла Дзвінка. На гладкій поверхні води  я побачила своє відображення і невелику червону цятку на шиї. Комар вкусив, мабуть. Але чого батечко так розсердилися? Вони грубо кинули мене на лаву і швидко вийшли з кліті, залишивши розгублено дивитися вслід.

  Коли я прийшла до боярського дому, Івана не було. Смуглява челядинка сказала, що не бачила його від учора. Я тихо увійшла в покої боярина Мудролюба і зупинилася в ногах.

- Доню моя, підійди ближче.

  Старий взяв мене за руку і лагідно всміхнувся. Його світлі очі так відрізнялися від очей сина!

- Я ще хотів побачити тебе своєю невісткою, та Господь кличе до себе.

- Ну що ви, батьку! – тремтячим голосом відказала я. – Ви ще погуляєте в нас на весіллі.

  Мудролюб заплющив очі і його груди здійнялися у важкому зітханні.

- Мій син хороший. Він так схожий на свою покійну матінку.  Я вірю, що з тобою він стане тим, ким повинен. Як мудра дружина, будь терплячою.

- Обіцяю вам, батьку! Я постійно молюся за вас та вашого сина.

- Твої молитви обов’язково будуть почуті.

  Я відвідувала його щодня, та совість знову гризла, шепочучи, що насправді я ходжу в боярський дім в надії побачити Івана. Докори сумління невідступно слідували за мною, змушуючи каятися на кожному кроці. Батечко Дем'ян стали холодними й уникали мене. Матінка тільки опускала  очі. Вона все давно знала. Не розуміла тільки я.

  Ми йшли через безкрає поле стиглої пшениці, взявшись за руки. Над головами пролетів журавель.

- Де його пара? – спитала я, проводжаючи птаху поглядом.

- Десь чекає на нього, - Іван зірвав квітку маку і заклав мені у волосся.

  Я більше не відводила від нього погляду. Моє ладо, у світлій полотняній сорочці, підперезаний широким поясом, який я вишила для нього. Найкоханіший, найдорожчий. Я так звикла до погляду твоїх чорних очей. У них я бачу насмішку й зверхність, та здається мені, що там з’явилося щось, незнане досі. Хоч може то лиш відблиск мого кохання до тебе.

  Іван сів і потягнув мене за собою. Ми котилися по пшениці і радісно сміялися. Тоді ще я не знала, що то був мій найщасливіший день в житті.

  Я лежала і дивилася на хмари, які повільно пливли в небі. Іван, спершись на лікоть, повільно водив по моєму тілу пшеничним колоском.

- Мені лоскітно, перестань!

- А якщо так? – він нахилився і поцілував мене в кінчик носа. – А так? – питав він, цілуючи мої уста. – А може так? – хриплим від збудження голосом прошепотів він, опускаючись нижче.

- Не треба, - враз моя радість зникла і я сіла. – Час повертатися.

- Доки ти бігатимеш від мене? – несподівано розлютився Іван. – Мені осточортіли твої вибрики! Восени ми зіграємо весілля, то може досить робити з себе святу? Ти лише попівна, а не мучениця!

  Він швидко підвівся і пішов геть. Сльози застилали мої очі. Я вже була ладна благати вибачення, просити повернутися, та останньої миті передумала. Скорше б дочекатися весілля.

  Тиждень я не виходила з дому. Від Івана не було звісток. Я закінчувала вишивати весільну сорочку для нього, молячи Діву Марію про щасливу долю. За вікном періщила злива, небо проймала блискавка. Нікому не побажаєш опинитися зараз на вулиці. Думки полинули до тата. Колись він в таку непогоду поспішав додому, але так і не доїхав.

  Я погасила свічку і лягла. Кожен спалах блискавиці вимальовував на стіні дивні малюнки. Враз за дверима почувся скрип. Вони відчинилися і тінь швидко проникла в кліть.

- Сладонько, пусти батенька погрітися!

  Тато вмить опинилися під ковдрою біля мене. Їхні холодні руки лапали мої ноги, задираючи сорочку догори.

- Яка ти тепла, моя люба, яка солодка…

- Батечку, я хочу спати…

  Вони не звернули уваги на мої слова, тулячись до мене всім тілом. Я відчула як до горла підступає хвиля нудоти і спробувала відсунутися, та батечко ще сильніше притиснулися до мене, не даючи повернутися.

- Погрій мене, бачиш, таточко змерзли, - вони облизували мої плечі з глухим стогоном, який здавався мені ричанням пораненого звіра. – Він зірвав твій цвіт, та залишив мені найсолодше…

  Крижаний холод перейшов до мене, проникаючи в нутрощі. Мені здавалося, ще мить – і я зникну, розчинюся в повітрі. Матінко Божа, поможи, дай сили стерпіти це!