Гріх і каяття

Він давно полонив моє серце. Ще тоді, як ми вперше зустрілися. Мені було всього шість, я була малим нерозумним дівчам, а він… О, Господи, вже тоді він був для мене найкращим! Веселий чорнявий хлопець спритно бився на дерев'яних мечах з іншим хлопчаком, який явно програвав супротивнику. Врешті чорнявому це набридло і, відкинувши меча, він кинувся на друга з кулаками. Вони гамселили один одного посеред двору, куди привели мене батечко Дем'ян. У них була важлива розмова з боярином, який жив тут, тому вони залишили мене стояти на ганку, а самі зайшли до світлиці.

  Враз я почула зойк і помітила як з носа чорнявого заюшила кров.

- Смерд! Як ти посмів?! – закричав він і замахнувся на переляканого малого.

- Вибачте, боярине! – хлопчак впав на коліна і затулив голову руками, рятуючись від гніву юного господаря.

  Я хотіла заступитися за бідолашного, але не наважувалася. Яке я мала право? Я лиш дівка, попівна. Моє діло мовчати.

  На крик вийшли мій тато і боярин. Погляд батька подіяв мов крижана вода на хлопця.

- Іване, що ти робиш?

  Іван мовчки стояв, насупивши чорні брови. Батько-боярин докірливо похитав головою.

- Коли вже ти переростеш ті дурощі?

- Покаяння – лиш воно виведе на вірну путь, - протяжно мовили отець Дем'ян.

  Покаяння було найважливішим правилом у нашому домі. Я каялася десятки разів на день. Причини були різні: не так подивилася, не там сіла, не тим тоном відповіла. Спочатку було важко, та згодом я звикла.

  Батько Дем’ян були моїм вітчимом. Вони побралися з матінкою, коли я була немовлям. Мого рідного тата вбила блискавка, коли він повертався з походу додому. Так мені розказували батечко.

  Ми переїхали з Хотина. Тата покликали княжим двірським священником. Матінка моя щиро прагнула народити дитя, та Боженька не давав. Раз я чула як батечко казали їй, що то вина мого покійного тата. Його грішна душа горить в пеклі за всі злодіяння, які він накоїв за життя, і за те, що не встиг покаятися перед смертю. Нове місце мало принести нам спокій.

  То було давно, а тепер я посватана і скоро вийду за найліпшого парубка, за мого Іванка! Хочеться поділитися з кимось новиною, своїм щастям, та нема з ким. Батечко не дозволяють водитися з місцевими дівчатами, кажуть, що вони мені нерівня. Тому я вкотре приходжу на високу скелю, у підніжжя якої вирує Дністер. Тут високо й небезпечно, та мені не страшно. Я можу кричати, плакати, ніхто не почує. Я тут вільна. Вітер шарпає мою сорочку, розвіває довгі коси. Вони такі ж чорні, як і у мого Йванка. Ми така ладна пара.

  Ще до обіду матір покликала мене.

- Сладо, доню! Піди-но до лісу, назбирай ягідок. Хочу батечка кисілем порадувати.

  Я з радістю вискочила зі світлиці. Тато рідко дозволяли виходити на вулицю, та їх від ранку не було. Я швидко бігла стежкою, боячись, що хтось змусить повернутися назад.

  Високі дерева ховали мене від решти світу. Старий дуб захищав своїм гіллям. Я питала Дзвінку, чи знає вона, скільки йому років. «Від народження Христа стоїть тут,» - запевняла вона. Я спробувала обійняти його, та не змогла обхопити й половини. Притулившись вухом, слухала його серце.

- Ти живий. Я тебе чую.

  По стовбуру бігали мурахи, в дуплі причаїлася білка, у гіллі співав соловей. Я вбирала чуже життя в свої груди, заплющивши очі.

  Враз мою увагу привернули дивні звуки. Гавкіт собак та людські крики ставали дедалі ближчими. Не встигла я отямитись, як в стовбур зліва від моєї голови влучила стріла.

- Що ти тут робиш, божевільна?! – розлютився Іван, вибігаючи з хащів. – Забери її і заспокій хортів! – крикнув він до одного з  холопів. - Наступного разу не подивлюся, хто то! Пристрелю замість лисиці!

  Я хотіла вибачитися, та німі сльози здавили горло, не даючи мовити й слова. Холоп винувато скривився і допоміг вийти на стежку. Додому я повернулася без ягід.

  Через кілька днів Іван з’явився на порозі світлиці і кинув до моїх ніг кілька вичинених шкурок видр.

- Тримай, наречена, будеш мати на комір.

- Дякую, - тихо відповіла я і підняла шкірки.

- Ну чого ти така покірна! – мені здалося, що в голосі його прозвучала огида.

  Іван підійшов ближче і я мимохідь відступила назад.

- Скоро ми одружимося і ти належатимеш мені. То може подаруєш поцілунок?

- Хтось може увійти. Матінка…

- Облиш її, - грубо обірвав молодий боярин і схопив мене за талію. – А ти ладна! Солодка, як і твоє ім’я. Один поцілунок і я піду.

- Не можна! Що батько скажуть…

- Дідько! – Іван різко відштовхнув мене. – Ти і в ліжку будеш його згадувати? Вівця тупоголова!

  Він вийшов геть, гримнувши дверима. Я сіла на лаву і заплакала. Невже воно таке, те подружнє життя? Невже так у всіх? Маріє, Матінко Божа, порадь, що мені робити…

- Панночко?