1

Чоловік йшов темним лісом, мокра земля чвакала під його черевиками, поки каплі дощу відбивали так на мокрій тканині його плаща. Він знав, куди йде, стискаючи біль у серці, готував себе морально до ще одного удару долі. Сірі очі з легким тремтінням заціпилися за тьмяні вогні смолоскипів, недбало виставлений частокіл, який явно зводили нашвидкуруч, та стяги різних кольорів, але з одним символом – зламаним годинником. Чоловік добре знав цей символ, це був символ його роду, який він був вимушений покинути багато тисячоліть тому. Це не перше повернення у «рідну гавань», але воно ще ніколи не було таким болючим, як сьогодні.

У імпровізованих воротах стояли два воїни, воїни, на яких страшно було дивитися. Шкіра одного розкладалася буквально на очах, що змушувало його носити щільний одяг та ховати обличчя. У іншого була відсутня щелепа, навіть більше, здавалося, вся його голова повільно стискається сама в себе. Чоловік вийшов до них, тьмяний світ факелів окинув срібні лати з символом молодого місяця на грудях. Солдати ледь видавили з себе щось схоже на привітання. В їхніх очах замерехтіла легка надія.

Чоловік пройшов у табір мандрівного народу Теклерів, народу, який колись був втрачений у часі. І тепер інший недуг міцно взявся за цей народ. Чоловік помітив, як скоротився табір, наче він повертався до народу не так вже й давно, коли все було чудово і мандрівний табір процвітав… Але зараз… Від теклерів, дай Боже, залишилося не трохи більше третини. Люди, якщо те, що з ними сталося, ще можливо назвати людьми, виходили зі своїх наметів, повозок чи просто відривалися від своїх справ. На теклерів було боляче дивитися, вони всі мутували, так чи інакше. І найстрашніше — їхні мутації поступово їх і вбивали. Тож вони вийшли до чоловіка, в якому бачили надію, промінчик сонця в цей дощовий день. Але він не знав, що сказати, його горло пересохло, сірі очі бігали від одного теклера до іншого, а щелепа немов відмерла. Чоловік стільки разів бачив такий погляд, але все ніяк не зміг до нього звикнути.

З дальньої повозки вибіг чолов’яга в гарному шовковому одязі, від світлого й пишного волосся залишилося лише декілька локонів, а верхівку голови тепер прикрашали гнійні прищі та жуки, які жували мертву тканину. Це був Лерхад, наразі він очолював Теклерів.

– Грейс, дуже добре, що ти прийшов… Я так радий тебе бачити. – Лерхад дивився на чоловіка перед собою не як на надію, не як на героя, який має всіх врятувати, а як на старого друга.

– Вибач, я прибув, як тільки випав момент. – Нарешті видавив із себе Грейс, його очі й досі бігали поміж натовпу, він бачив їхні муки.

– Нічого, ми розуміємо. Хранитель світів — це дуже відповідальний пост. Проте твоя допомога нам дуже знадобиться. – Голос голови звучав якось незвично, тихо й грубо. – Ми вже наче знайшли спосіб позбутися всього цього, але я не впевнений, чи вистачить сил наших чаклунів для ритуалу.

– Який ритуал? Ти про що? – Хранитель світів був у легкому ступорі, але, швидко взявши себе в руки, він нарешті подивився на Лерхада. – Так, стоп. Почнемо з самого початку. Розповідай, як усе почалося.

– Добре, тільки йдемо до мене, ти, мабуть, втомлений. – Грейс нічого не відповів, лише тихо кивнув у знак згоди.

Повозка очільника Теклерів не сильно виділялася ззовні, трохи кращі матеріали, різноманітні легкі деталі, створені для прикраси. А ось всередині повозка розкривалася більш багатим оздобленням, проте погляд Хранителя зупинився лише на рунному камені, який немов пульсував червоним кольором. Камінь лежав на пергаменті, який описував дію якогось ритуалу. Грейс давно не читав рідною мовою, він навіть її добряче підзабув, через що кожне слово давалося тяжко. Проте він добре розумів, що за камінь лежить перед ним.

– Все почалося після зупинки в печері біля підніжжя гори Фураку. На нас там напали якісь потвори, наче нікого не встигли вбити. – Лерхед замовк на якусь мить, немов намагався підібрати правильні слова. – Я не знаю, що то були за потвори, я таких ніколи не бачив… Але коли ми їх вбили, стало просто неприродно холодно, мені навіть здалося, що сама смерть подивилась на мене. – Останні слова змусили відволіктися Грейса від вивчення ритуалу, описаного на пергаменті. Він ще не так давно чув такі самі слова від тієї, кого кохав і кого втратив. – Пройшло декілька днів, і почалися перші мутації.

– Зачекай, ти впевнений? Ти відчув саме погляд Смерті? Сірої Пані? – перепитав Хранитель давнього знайомого.

– Так, я не забуду ніколи те відчуття. – Лерхед всівся в невеличке крісло, яке явно давненько не чистили.

– Я фактично вчора втратив кохану дружину. Вона декілька місяців тому почала відчувати те саме, і ось нещодавно Жнець прийшов по її душу. Мені не вистачило сил її врятувати. – Грейс неохоче повернувся до вивчення ритуалу. В ту саму хвилину рунний камінь на мить замерехтів червоним, видавши звук, схожий на удар серця. Хранитель впізнав цей звук. – А звідки у вас цей камінь?

– Знайшли. Ми, як зазвичай, йшли трактом і бачимо розбитий караван. Судячи з обладунків, гарні були воїни, але й вони загинули. Ми їх, звичайно, поховали, як подобається. – відразу промовив Лерхед. – Серефан, пам’ятаєш цього мага? – Грейс спокійно кивнув, не відволікаючись від ритуалу. – Так ось, він помітив цей камінь і взяв його на вивчення. Результат його робіт у тебе перед очима.

– А він сам? – поцікавився Хранитель.

– В могилі, в трьох днях путі звідси… Він був впевнений, що ритуал спрацює.

Вказівний та середній пальці Грейса ковзали по грубому пергаменті, проходячи по кожній букві, по кожному реченню та символу. Поки не зупинилися біля одного, який був добре відомий Хранителю – перевернутий силует людини з чотирма руками. Він знав цей символ, добре знав, адже доволі часто його вороги йшли в бій з цим символом, в якому б зі світів не був би бій. Хранитель перевів погляд на Лерхеда, він був в шоці і розгублений. З одного боку почуття обов’язку штовхало його до рішучих дій, з іншого — почуття та небажання втрати останньої цінності в житті зупиняли його.