РОЗДІЛ 9

Новий Орлеан блискотів і переливався новорічною ялинкою. Ледь живі після прощального рейду по барах Сан — Дієго. Бабуся тільки підсміювалась, коли вивалились з літака зелені, як лайми. Виглушивши на двох чотири літри води ледве дісталися на місце.

— Денні ось твоя кімната. Туалет в кінці коридору. Лягай.

Гепнувся на м'яку постіль. Оце підвертає. За все життя не випив скільки, як за один вечір. Голова тріщить. Треба хоч трохи поспати.

— Денні, Денні, вставай, синку.

В роті, наче клоп здох. Насилу підняв голову.

— Ось, ковтни. Враз відпустить.

Взяв теплу чашку. Ковтнув — баньки мало не лопнули. Міцний, пряний дух забив ніздрі. З очей летіли сльози.

— От і добре. Піду Ніккі напою. Вмивайся та снідать.

Відвар і холодна вода підняли на ноги. За п'ять хвилин я вже за столом, вдихаю аромати й ковтаю слину. Стіл заставлений наїдками. Вмощуюсь на високий стілець з точеною спинкою.

— Диви, вже вмостився.

Нік позіхав, наче збирався затягти весь стіл.

— Сідай, алкаш.

— Це ти кричав дівці: '' давай рому, давай рому !''

— Вона й дала.

Нік фиркнув.

— Їмо, бо після відвару, наче дірка в животі.

— А бабуся ?

— Вона ніколи не снідає

Я потягнувся за невеличким хлібцем з твердою, запеченою шкоринкою. В мисці парувала яєчня з беконом, томатами, зеленим перцем. Духмяна кава лоскотала ніздрі. На широкому блюді розвалився соковитий кавун. Ми ''молотили'', як з голодного краю. За десять хвилин лишились тільки чисті тарілки й смугасті шкурки.

— Фу — ф, треба надіти спортивні штани.

— Звикай. В бабусі голодним не будеш.

— Та я бачу. Куди тепер ? ?

— Побродимо містом. Покажу шо тут як.

— Добре. Тільки посидимо трохи бо прямо зараз не встану.

— Ходім, а то бабуся гарячого шоколаду принесе, потім тістечок знайде, далі рис з бобами...

— Пішли.

— Пройдемось Кварталом, послухаємо справжній джаз, полазимо кафешками.

— Поїли, хлопчики ? Як тобі наша їжа, Денні ?

— Дуже смачно. Особливо ті хлібчики.

— О, це біквіт. Моя мати передала рецепт. Гуляти ?

— Так бабусю, покажу Дену все.

— Тільки не запізнюйтесь на обід. Я готую джамбалаю.

Ми вийшли на широкий ганок. Зграбний біленький будиночок стояв в глибині просторого дворика оточеного кованою загорожею. Дерев'яні сходинки скрипнули. Щось пурхнуло від ноги у високу траву, наче шланг потягли. Я аж підскочив.

— Шо за херня !

— Змія.

— Смієшся !?

— Ні, точно. Бува приповзають. Боїшся ?

— А ти ні ?

Нік хмикнув.

— Пішли. В нас ще й алігатори є

Покрутившись вузькими вуличками вийшли на широкий проспект. Людська тиснява глушила. Юрби туристів, вуличні музики, продавці з лотками, гамір, крик, суміш запахів — збивали з ніг, проходили повз, штурхали в плечі, наступали на ноги.

— Це Роял стріт. Тут завжди до чорта народу. Туристи в основному. Підемо далі — в справжній Ну Орленз.

— І тут нічого. Давай побродимо.

— Давай.

Ми повільно сунули людським потоком. Обабіч тротуару стриміли стовпчики з навершями у вигляді кінських голів. Дивовижні балкончики з ліпниною й кованими витребеньками. На багатьох низки різнобарвного намиста. А ось живе справжній оригінал — все завішане маленькими скелетиками. Дуже багато зелені й квітів.

— Куди далі ?

— На площу Джексона. Там я вперше побачив морпіхів.

Годин за п'ять облазили центр, побували біля собору Сен — Луі, зайшли в аптеку — музей, повитріщались на кокаїнові таблетки від зубного болю й ще всіляку дивину. Нік вперто не хотів заходити в магазини вуду — сувенірів, що стриміли на кожному кроці. Лиш рукою махав, мовляв, то все шняга для туристів.

— Справжнє вуду інше. Якщо захочеш, підемо до справжніх бакоро. Та й бабуся всіх знає.

— В неї дім вважай в самому центрі.

— Тут завжди жив бабусин рід. Мама, як вийшла заміж переїхала в будинок на околицю. Там їх і застав ураган.

— Даруй, не хотів нагадувати.

— Та шо там. Чотири роки пройшло. Я в ту ніч лишився у бабусі — до півночі гуляв з друзяками. Трохи випив, трави курнув. Батько б прибив. А бабуся приймали, який є. В ту ніч нас лишилось тільки двоє. Довго шукали своїх. Знайшли тільки за тиждень. В моргах тіла складали купами — з підлоги до стелі. Я ніколи не забуду той запах. Бабуся носила трави і в кожній трупарні робила ритуал. Я спитав —  навіщо ? Щоб бакори не забирали дух.