РОЗДІЛ 8

Ми сидимо навколо старшого інструктора. Він заповнює купу паперів: скільки одружених, віруючих, іноземців. Крім мене на останнє питання жоден не підняв руку. Потім вибрали лідера загону — ним став найвищий рекрут. Ще шістьох призначили виконувати дрібні доручення. Мені така честь не випала.

Ввечері ''free— time''. Кожен займається чим хоче. Я пишу листа. Інтернет недоступний, так що прийшлося звернутись до паперу. Страшенно скучив за своїми. Ручка тремтить, букви виходять кособокі. Пишу тяжко, довго думаю. Як сказати батькам, що поїхав в Штати і опинився в морській піхоті ? В мами серце стане. Ні, просто знайшов роботу. Де ? В дитячому розвивальному центрі. Працюю, майже, за спеціальністю. От тільки до Антоненків треба зателефонувати — узгодити легенду. Хвилин за сорок, ледве нашкрябав сторінку. Сподіваюся батьки заспокояться. Хоча б на якийсь час. А далі...далі побачимо.

Понеділок, зарядка, дві години стройової, знову незакінчений обід й додаткові віджимання. Форма так просочилась потом, аж білі попруги виступили. Знову в стрій, щемлять долоні, кров бурхає в голові. Поряд сопуть хлопці. Еге, сьогодні щось новеньке — в класи не ведуть. І справді — видали гвинтівки. Оце діло ! Зброя легенька, якась, ніби несправжня — суцільний пластик.

Під кінець дня задоволення від зброї зникло. Ця М16А4 стала важезною. Прийоми, нагадували повільне збочене катування. Спина болить, наче в хребет заліз розпечений шкворень.

— Гвинтівка має бути нахилена під кутом сорок п'ять градусів, приціл на рівні лівого ока. Пальці разом ! Лікті притиснуть !

Сьогодні закінчився період прощень — за кожне порушення, неточність, прийшлось розплачуватись. Вправи зі зброєю в нас виходили паршиво тож сержант Мур розважався, як міг. Не чіпав й пальцем, але навчання через біль ніхто не касував. Сержант горланив, як обпечений. Піт скапує крапельками, ллється смердючим ручаєм. Під час віджимань збирається невеличка калюжа, що розтікається рівнесеньким асфальтом.

— Біг на місці ! Швидше, коліна вище !

— Ай— ай, сер !

— Голосніше !

— Ай— ай, сер !

— Ану військовий клич !

— Аааааа ! Аааааа !

— Це взвод рекрутів чи інтернат целок ? Не чую !

— Ааааа !! Ааааа !!

Поряд сопе Нільсон. Схожий на богомола, худючий з крючкуватим носом. З кожним підходом робить все повільніше й повільніше, надсадно хрипить, наче зараз легені виплюне. Сержант Мур помічає ''херового віджимальника''.

— Шо, Нільсон, втомився ?

— Так, сер !

— Нічого, маленький, відпочинь, а інші нехай вкалують. Лягай !

Ми «вкалуємо» і кричимо:

— Дякуємо, Нільсон !

Це падло розляглось посередині й дереться:

— Будь— ласка, рекрути !

Ввечері розбираємо й чистимо гвинтівки. Дріл декілька раз показує, як це робиться. Як завжди, знаходиться декілька геніїв, що піддають нам присідань, віджимань й стрибків. Дух мастила заспокоює. Наче колись. Розбірка не складна, але багато дрібних деталей. З втіхою протираю затвор, мимоволі гладжу приклад. Джарвіс колупається поряд.

— Наче дівку гладиш.

— Гвинтівка краще. Як гарно прочистиш ніколи не відмовить.

Нік гиготить, поблискуючи зубами.

— Розвеселились, коміки ? Push— up !

Віджимались доки в очах не пішли широкі жовті кола. А тоді ще разів з п'ятдесят. А тоді ще. До самого відбою.

— Ден, ти спиш ?

— Хер там. В мене рука звісилась, а назад не викину.

— Помогти ? Тільки тоді висадиш нагору.

Джарвіс пирхнув, наче кінь. Постіль зарипіла. На двох віджались з тисячу разів. Руки болять, наче перебиті. Нік нормальний хлопець. Колись, його предків привезли в Луїзіану й примусили горбатитись на плантації. З рідних тільки бабуся. Вона — мамбо[1]. Це так, по секрету. Нік завів розмову, як побачив мій амулет. Якось ввечері, у фрі тайм прали форму. Мій амулет висунувся з футболки. Нік зиркав, я вже грішним ділом подумав, що цей здоровань надто прогресивний рекрут.

— Ти бокор[2] ?

— Хто ?

— Ну бокор, в тебе знаки на шиї.

— Не знаю про що ти. Це амулет —  бабуся дала.

— То вона мамбо ?

— Хто ?

Отак слово за словом ми й збалакались. Нік добряче допомагає з мовою. Сержанти з Півдня і їхню мову розумів через слово.

Цілими днями рукопаш або MACMAP. Підйом, зарядка й бої. Удар, ще удар. Блок. Захват, кидок. Дріл шаленіє.

— Різкіше ! Удар ! Kill ! Не чую, паскуди !

— Kill ! Kill !

В роті капа, слина тече, як у собаки. Форма запилюжена. Лікті й коліна позбивані. Рекрут Мелоун ригає. Його трясло, судомило. Дріл підбіг, вхопив під пахви. Хлюпнули водою, ляснули по щоках.

— Тягніть в медпункт !

Сусід завдав Мелоуна  на спину й попер, наче пораненого. Заняття тривають.. Ми в шоломах й захисті, як футболісти. В кожного дрюк з м'якими подушками на кінцях. Це pugil — stick. Через решітку нічорта не видно, тільки голова метляється. Набалдашник гепає по чому попаде. Пилюга забиває ніздрі, набивається в рота. Довбана капа — слина летить, як в бульдога. Запускають по двоє в будівлю. Дві стіни, два входи. Під ногами пісок, зверху маскувальна сітка. Сигнал дріла й лупашимось, аж поки хтось не впаде чи інструктор не свисне.