РОЗДІЛ 5

Асфальт плавився. Автобус повз, тяжко борсаючись у смердючому місиві. Подорожній букет ароматів забивав віддих. Відкритий люк не допомагав. Гаряче повітря фугувало, ніби з печі. Липкі ручки крісел, розмазана жуйка на спинці переднього — дорога в столицю.

— Закройте люк — дует !

— Ви шо, одуріли ? Ми тут подавимся !

Мордатий дядько, втираючи рясний піт, намагався повернутись, глянути на «увальня, що хоче задихнутись у цьому гробу». М’яке теливо притискає до вікна. Зиркаю назад — поважна тітка в білій шляпі міцно стисла губи. Дядько всівся.

— І так поти ллють, а воно, падло, ше й гавкає.

Я мовчу

— Ти, робить чи на учобу ?

— Вчиться — брешу, щоб одчепився.

— А я робить. Елєктріком на дачах.

— Понятно.

— Така жизнь собача. Вкалуєш тижнями, прилетиш додому на той вихідний, не знаєш за що хвататься. І шо зробиш ? Сім’ю треба держать.

— Це да.

— Як подивися на тих увальнів. Де вони таку грошву беруть ? Оце робив у одного. Гарний заказ. Доміна, шо елєватор наш. Дивлюсь, шось везуть. Вигружають, аж воно дерева. У таких здоровенних горшках, шо втрьох не обнімеш. Хлопці казали, аж з Італії притаскали. Уявляєш? То для нього ті гроші, шо мені платить — це сміття.

Я мовчав. Дядько ще побурчав, посовався й затих. Через якусь мить, носом завів таку симфонію, аж чуб ворушиться. Скоро Кагарлик. Останні тижні чортячою круговертю ганяли в голові, стикаючись, розбиваючись на дні й години.

Ту ніч не приліг й на хвилинку. Виграти грін — карт ! Ледве дочекався ранку щоб поділитись радістю. Батьки слухали мовчки. Ейфорія вивітрилась.

— Як же школа ? Вже домовились з директором.

— Ще невідомо візьмуть чи ні.

— Як це невідомо ? З класом познайомили, в кабінет водили і невідомо. Ти придумав чорт зна шо, хочеш мене геть доконать ?!

Мама вибігла з кімнати. Тато мовчав, уважно вивчаючи руки. Я тяжко сів поряд. Так і сиділи.

Цілий день уникав домашніх. Робив, що треба, але без розмов. Бабуся дивно зиркала, проте поводилась, як завше. Так і день пролетів. Увечері поспішив забратись в кімнату. Безкінечно крутилась «Не нарікаю я на бога». На компі одна вкладка — форма анкети DS – 260. Заповни — і ти включився в гонку за перепусткою у країну мрій. Що робити ? Послати й забути ? Руки спітніли. Гори воно все вогнем. Швиденько ввів прізвище, інші дані. Добре, що завжди любив англійську й навіть був здав TOEFL на 110 балів. Ось і все, відправив. Я так хочу. Постіль рипнула. Мене аж тіпнуло. Тато.

— Шо ти тут ?

— Нічого. Анкету заповнив та відправив.

— По — справжньому рішився ?

— Да.

— Шо буде, як получиш ?

— Не знаю чи дадуть, це не гарантовано.

— А якщо все таки ?

— Даже не знаю. Хочу попробувати. Зробити щось сам, так як хочу.

— Чого од нас ховаєшся ? Ми шо тобі вороги ? Пішли.

В прихожій сиділи всі. Дід почав:

— Розкажи нам гарно, шо воно таке.

— Я виграв в лотерею документ, який дозволяє жить в Америці. Але його треба оформить. Хочу спробувати.

Мама сиділа, обхопивши голову руками. Бабуся чогось осміхалась.

— Шо ж це воно буде ? Куди поїдеш ? По шо ? Як тут буде робота…

— Ану цить ! Чого рюмсаєш ? Я на карти кидала, все добре буде. Судьба його підступає. А перед долею ніхто не встоїть. Я думаю так, як рішився — роби. А ми всі разом шось придумаєм і поможем. Так я кажу, старий ?

— Чорт його знає. Вже ж великий, не прив’яжеш. Попробуй, а, може, повезе. Розказував я тобі про свого двоюрідного діда ? Гарний був портний, жиди його примітили і взяли з собою в Америку. Ше до революції. То він оттуда карточку вислав, та шо в нас лежить, бачили в якому костюмі ? Правда його любовниця американська застрелила, ну то таке…

— Вєчно ти шось мелеш. З твоїми балачками. Толя, а ти шо скажеш ?

— Як, Денис вирішить. Чого я вказуватиму ? Хоче спробувати, значить так і буде.

— От і харашо. Роби там шо треба, а ми всі підможемо.

Ту ніч я теж не спав.

Зелений височезний тин — скоро Київ. Ми трюхикали в крайній праві смузі, похитуючись від турбулентних ударів лискучих авто, що мигтіли повз, наче боліди. Знайома тягучка, естакада, поворот біля «Фуршету». Знов під міст — ось тобі й «Видубичі». Автобус важко зітхнув, ніби загнана шкапа, вивалюючи з нутра пом’ятих, зачучверених людей. Всі кинулись за торбами. Пиво й біляші, підгнивші банани, старці, бомж, що допиває пляшку пива — наче знов приїхав вчитись. Куди ж тепер ? Ще раз дивлюсь адресу — трохи на метро, а там запитаємо.

Лікарня. Довжелезний коридор, дух ліків, від якого стукотить серце й піднімається тиск. Біля кабінетів люди. Пхикає дитина, пошепки перемовляються дорослі. Кабінет 105. Реєстрація. Прозора папка з документами стала слизькою. Витираю руку об джинси. Стукаю.

— Можна ?

Пишна жінка в білосніжному халаті вказала на стілець.