РОЗДІЛ 2

Сніг тріщить. Ніздрі злипаються, від кожного вдиху виступають сльози. Тугий струмінь води сюрчить з трубки, наповнює відро. Обережно шаркаю до повітки, де чекає наша годувальниця Кукла. Так каже бабуся. Для мене — друг. Кукла спочатку тицяється вогким язиком в куфайку, намагається дістатись лиця. Коли не вдається, ображено форкає і неквапом п’є. Під сусіднім жолобом щось зашурхотіло, заплямкало, виткнулись руді вуха.

— Топік, вилазь, сонько.

Наш рудий охоронець видобувся з чималенької купи соломи. Ото вже дід намостив, тут і захочеш, та не змерзнеш.

— Шо, підлиза, їсти схотів ? Зараз йду, хай Кукла доп’є.

Топік підскочив до корови, по— свойські чмихнув біля самого носа — давай, мовляв, швидше я їсти хочу. Кукла, звикла до тих хинебериків, повагом пила, гучно сапаючи.

Двері завищали випускаючи теплий подих повітки. Топік гасав кругами, хапав сніг — радіє дурний, що йому. Поки  заніс відро й обмів валянки, пес означив територію. Двері писнули, Топік стрілою майнув у веранду.

Мама готує сніданок, тато у ванній. Дідусь з бабусею одягаються поратись по хазяйству.

— Напоїв ?

— Аякже.

— Скільки випила ?

— Чотири відра, більше не давав.

— Харош, нехай вдень ше попробуєш.

Бабуся підхопила декілька черствих окрайців зі столу.

— Я давав хліб.

— Ге, ухватила за раз ? Тоді свиням кину.

Топік влігся під стіл, чекаючи поки всядусь снідати. Знає — все одно щось перепаде. Духмяний суп, тоненько нарізане сало. Тато поспішає, має бути одним з перших в школі — така вона, директорська доля.

Коли зібрався їсти, батьки вже поїхали. Вірне «комбі» довго впиралось, відмовляючись рушати в таку холодригу. Проте, тато переконав  давнього друга. М'яке тепло йде від грубки, їжа гріє зсередини. Топік ремигає шматочок м'яса. Щось бубонить телевізор. Так день у день. Від одноманітності дурію.

Комп'ютер, телевізор, книга, господарство. Господарство, книга, комп’ютер. Бісить ! Злість накочувала хвилями, охоплювала смердючим туманом. Тоді ненавидів всіх, особливо себе, нікчемне створіння, що знищило майбутнє за пару довбаних місяців. Туга тримала міцно, особливо після погляду в дзеркало. Менше ніж за рік — живіт висить, дрябленький жирок на руках, лице розпливлось, як млинець. Красавчик, шо тут скажеш. Що ж мама завжди хотіла щоб набрав вагу, не світив ребрами. Ну от, тримай — розпишись.

Тьмяні дні текли тягучкою, стираючи межі тижнів, місяців. День, ніч — все одно. Тим паче, більше сплю вдень — вночі кидаюсь і знову забуття. Рятували книги. Знову перечитав Лондона.

Рідні мене не зачіпали — лежиш то й лежи, читаєш то й читай. Відносились, як до хворого, який от-от видужає і зіпнеться на ноги.

Я киснув все більше. М’язи боліли, з’явилась задуха, ходив мало й неохоче. Тренуватись можна, але навіщо ? Без звичного ритму, тренувань, мети, став одутлуватою медузою. Desperation, одним словом.

 Зима рипіла морозом, дріботіла густим біластим пухом. Рік танув, як кривобока бурулька під густими променями полуденного сонця. За сімейною традицією в останній день старого року кололи кабана. Звечора наготували балон з газом, купу блискучої яшної соломи.

Моя роль — «подай-принеси». Тому спокійно проспав найстрашнішу частину і вийшов на банальне смаління й чищення. Наш незмінний колій — дядько Віктор спритно смалив ріденьку щетину, Балагур і жартівник, зустрів незмінним вітанням:

— Здоров, дядьку ! Чого так рано ?

— Виспався  дай, думаю, вам поможу.

— Тоді бери відро та воду тягай – скоро будемо красоту наводить.

З роботою справились до обіду. Дядько Віктор робив швидко й чисто, не вмовкаючи сипав жартами та примовками, ганяв за тряпкою, мискою, находив час кинути жирючка Топікові, який тупцяв навколо.

Блякле небо набурмосилось, гостренькі кристалики сікли обличчя, від свині лишилась тільки брудна пляма горілої соломи й патьоки талого снігу. Мама з бабусею квапливо готували свіжину для давнього обряду. Якщо хтось заколе свиню — обов’язково запрошує сусідів на такий собі бенкет. В наших краях це називалося прийти на «жучки».

Декілька сусідів, тато, дід, я, дядько Віктор ото й всі гості. Розмова тече повільно. Чоловіки гарно підпили. Собі підливаю тільки сік. Балакають про брехливих політиків, малу зарплату, нестачу роботи. Вічні проблеми звичайної людини. Дід розливає по чарках криштальний самогон, припрошує.

— Скільки тут градусів ?

— Хто його знає.

— Не менше сімдесяти.

— В мене одна проба – запалив, горить синім значить хароша.

Далі, як водиться, згадали армію. Почав дід — Приамур'я, китайський кордон,  прикипілі до броні пальці, вічний мазут, тісну башту. Сусід Микола —. про Білорусію, стройбат. Дядька Віктора взагалі насилу впросили не показувати прийомів рукопашки й не бити пляшку на голові.Тільки тато сидів мовчки.

— А ти, Толя, чого мовчиш ?

— Та вже розказали все, нічого не оставили.

— Кажуть в Афгані воював. Правда чи брешуть ?

— Було трохи. У штабі там посидів.

Ага, у штабі. Он в шафі форма висить і берет. А в тумбочці дембельський альбом з написом 186 ООСПн[1]. Про те тільки ми знаємо.

Всі замовкли. Перед осоловілими очима гналась молодість, друзі, веселощі. Першим спохватився дід. Знов по чарці, мама піднесла нову миску. Від смачної їжі, цілоденної метушні очі просто закривалися. Помаленьку видобувся з-за столу й рушив до кімнати. Як гарно лягти та випростатись !