Озеро Курнас

Спочатку все складалося чудово. Ми без поспіху поселилися в готелі, оформили оренду автомобіля й були готові до нових пригод. А пригод, як виявилося, на нас чекало чимало.

Але я розповім лише про одну — найяскравішу й найемоційнішу.

Того дня ми запланували поїздку на знаменитий пляж Балос і острів Грамвуса. Виїхали рано, адже дорогою хотіли заїхати й скупатися в озері Курнас.

Це невелике прісноводне озеро з кришталево чистою водою та мальовничими берегами, де мешкає рідкісний вид черепах. З одного боку облаштовані пляжі, таверни та пункт прокату водних велосипедів, а з іншого озеро підступає просто до підніжжя невеликої гори.

До цього часу ми вже встигли відвідати кілька цікавих місць і поступово зрозуміли одну важливу річ: кожна з нас має право відпочивати так, як їй подобається. Це було найкращим способом уникнути конфліктів і взаємного невдоволення, яких на початку подорожі, чесно кажучи, не бракувало.

Тож кожна вирушила у своєму напрямку.

Моя приятелька — Гірська Коза — і я вирішили почати ранок із чашки кави в прибережній таверні з видом на озеро.

А дві інші супутниці одразу попрямували до води.

Після кави ми вирішили, що неодмінно маємо побачити черепах, а скупатися можна буде просто з водного велосипеда.

Туристів на озері, як завжди, було чимало, але нам пощастило — ми встигли взяти останній вільний велосипед.

Радісно вмостившись на ньому, ми швидко придумали план, як зекономити сили.

Допливаємо до середини озера, а потім купаємося по черзі.

Погода була чудова. Ранкове сонце ще не припікало, а вода залишалася приємно прохолодною.

Ніщо не віщувало жодних несподіванок...

Ми бадьоро гребли й швидко допливли до середини озера. Я зголосилася першою пірнути з маскою й трубкою та перевірити, чи немає поблизу черепах. Коли я виринула, то побачила, що наш водний велосипед вітром віднесло в бік берега біля скелястого схилу гори.

Треба сказати, що нас від самого початку попереджали не виходити на той берег, бо це небезпечно. Коли я повернулася на велосипед, ми помітили, як хтось махає нам і щось кричить із водного велосипеда саме біля того небезпечного берега.

Ми озирнулися навколо: крім нас, у цій частині озера нікого не було. Стало зрозуміло, що махають саме нам. Ми вирішили підпливти ближче.

Яким же було наше здивування, коли на тому велосипеді ми впізнали нашу Катастрофу! Вона була сама. Я не сказала, що жінка вона красива, але важила близько ста кілограмів. Вона була у відчаї й майже на межі істерики.

Її велосипед практично сів на мілину й загруз у мулі. Чим сильніше вона намагалася крутити педалі, тим більше хвилі й вітер прибивали її до берега.

На наше запитання, що вона тут робить, Катастрофа пояснила все просто:

— Мені стало цікаво.

Вона вже зовсім вибилася з сил і благала, щоб ми пливли по допомогу.

Оцінивши ситуацію, ми зрозуміли, що її треба рятувати: самостійно вона звідти не вибереться.

Моя супутниця, вона ж Гірська Коза, висока, вродлива й статна, колишня спортсменка, запропонувала доплисти до велосипеда Катастрофи й виштовхнути його від берега, щоб та могла самостійно доплисти назад.

Вона стрибнула у воду й попливла до берега, а я залишилася на нашому велосипеді, стежачи, щоб його теж не прибило до скелястого схилу. Ми не хотіли самі опинитися в пастці.

Коли Гірська Коза дісталася берега й спробувала стати на ноги, її ноги провалилися по коліна в мул. Здавалося, що план провалився.

Але тоді вона виявила винахідливість.

Вона по черзі витягла ноги, стала на коліна й таким чином перестала занурюватися так глибоко. Повільно, пересуваючись на колінах, вона змогла дістатися до велосипеда Катастрофи.

Міцно впершись у передню частину велосипеда, Гірська Коза почала щосили спочатку розгойдувати, а потім штовхати його від берега.

Проте вага велосипеда разом із Катастрофою виявилася майже непосильною. Сили танули разом з ентузіазмом.

Я не могла допомогти їй і залишити без керування наш єдиний засіб пересування. До того ж Катастрофа ще до нашого прибуття один раз зійшла з велосипеда, загрузла у мулі під власною вагою й лише з великими труднощами змогла знову піднятися на нього.

Здавалося, що нам залишається тільки повертатися до берега й кликати на допомогу.

І раптом, від розпачу й злості, Гірська Коза зібрала всі свої сили й потужно відштовхнула велосипед від себе.

Катастрофа в цей самий момент щосили натиснула на педалі.

І — о диво! — велосипед рушив з місця й поплив.

Це була справжня перемога.

Наша героїня-рятівниця швидко допливла до мене, вилізла на велосипед, і ми повернули назад.

Нервове напруження поступово спадало. Сонце вже піднялося високо й починало добре припікати.

І раптом зовсім несподівано поряд із нашим велосипедом ми побачили двох черепах.

Їхні панцирі нагадували маленькі абстрактні картини у відтінках вохри та коричневого. Сонячні промені грали на них, створюючи химерне мереживо світла, а вода навколо блищала й переливалася, мов дорогоцінне каміння.

Це було неймовірно красиво.

Ми заворожено дивилися на них, забувши про все на світі.

Якийсь час черепахи пливли поруч із нами, ніби супроводжували нас. Потім повільно занурилися в глибину озера й зникли.

Нам здалося, що це була своєрідна нагорода за все пережите.

Та справжня нагорода чекала на нас трохи пізніше, коли після озера ми благополучно дісталися до катера, що мав переправити нас на острів Грамвуса.