РОЗДІЛ 7

– Це що таке? – запитала я Анасію, коли спустилась зранку у зал.

– Клієнти, – сяйливо посміхнулася німфа. – Я навіть не встигаю у всіх взяти замовлення, настільки їх багато.

Я протерла очі, бо досі не була певна, що не сплю.

– Так, дійсно багато…

Коли я казала, що до нас прийде успіх та в таверні не буде де розвернутися від замовників, то і сама до кінця в це не вірила. Якщо бути зовсім-зовсім чесною. А зараз…

Чи то очі мене обманювали, чи то слова виявилися пророчими.

Мужички, яких я вчора вполювала щоб провчити, дійсно дотримались обіцянки і виявилися корисними для нашого бізнесу?

– Тоді не варто заклякати, Рейно. Нам зараз знадобиться твоя допомога, – підморгнула мені Анасія.

– Авжеж-авжеж, – я змусила себе скинути заціпеніння та почала допомагати орчанці з видаванням напоїв.

Ош була працьовитою, трошки наїжаченою з чужими та доволі незграбною. Тож я хвилювалася за збереження всіх пляшечок та діжок, які з такою старанністю замовляла у постачальників питва.

Мої страхи не виправдались. У чотири руки ми справно пропрацювали до полудня. Навіть нічого не розбили.

Декілька чарок медовухи я не стала враховувати.

Не нашими зусиллями, а клієнтів, яким раптом закортіло почубитися.

В мене навіть настрій не зіпсувався, коли розбороняла бійку. Кишеню грів товстенький мішечок з золотом, який я конфіскувала за моральний збиток.

– Ех, а життя налагоджується, дівчатка, – мрійливо закотила очі я, коли повернулася до розливу питва.

І ось знала ж, що не треба завчасно ляпати язиком – боги цього страшенно не люблять, та недозволено розслабилась. Неприємності не забарились. Хай йому грець!

– Я можу вам щось запропонувати, пане? – запитала я високого бороданя, як тільки він наблизився до шинквасу.

– Пійло з луски білого дракона, – сказав незнайомець.

– Найміцніший напій у цьому світі, – здивувалася я. – Гарний вибір.

– І слухняну гарну дівку на додачу, – пирхнув бородань, від чого в мене почало сіпатися око.

Він одразу мені не сподобався! Власною похмурою пикою, потужною статурою, аурою таємничості та порохівником.

Так-так! Саме порохівником.

Хто взагалі згоден паритися в ньому посеред літа?

– Ваше пійло, пане, – поставила я чарку перед незнайомцем.

– А дівка?

– Обійдетеся без дівки. Я, бачу, у вас обидві руки діють? Отже можете дати раду власним бажанням.

Бородань пирхнув. Чи то вдавився повітрям, чи то слиною – Грарх його знає. Я не стала б надавати йому допомогу, в разі чого. Якраз і ляпка зголодніла – слідів від покидька не залишиться.

– От це так сервіс в таверні «У Рейни»… – похитав головою він. Не збирався так легко закатрупитись. Шкода.

– Найкращий у п’ятому королівстві, – пихато підняла підборіддя я. – Ми більше не надаємо таких послуг.

– Та невже? А якщо добре подумати?

Він поклав на шинквас мішечок з грішми та пильно вдивився мені в очі.

Ніколи мене ще не нудило від одного погляду. Та все колись відбувається вперше.

– Якщо добре подумати, то я маю хвилинку вирвати вам руки, щоб не тяглися до моїх дівчат.

– Он як? – вигнув брову незнайомець.

На відміну від усіх, хто до цього траплявся мені на шляху, цей гад так легко не лякався. Грархова печінка!

– Саме так, – підтиснула губи я. – То бажаєте замовити таке задоволення, пане? Чи обійдемося приязною розмовою?

– Бажаю. От тільки тобі хоч сили на мене вистачить, кралечко? – відверто кепкував бородань. А до напою так і не доторкнувся, наче не відбірне пійло в мене, а помийки.

– Та легко, – гимикнула я та доторкнулась до кулону.

Хто ж знав, що цей незнайомець виявиться вартовим зі служби контролю? Та ще й некромантом…

Ой-йой!

Та все це я дізналася вже потім, коли ми з Дарлоком – так його звали – відновлювали дихання після сутички.

Надворі співали пташки, в таверні продовжувало вирувати життя, відпочивати клієнти, а навкруги нас мерці стояли – служники некроманта – і лупали очима.

– Всі вже кісточки зібрали? – глипнула на них я.

– Деякі загубили, – важко зітхнув Дарлок. – Хто б міг подумати, що в тебе така важка рука…

Еге ж, і я сама не знала.

Але коли довелося протистояти дюжині живих мерців під керівництвом некроманта, вся моя дурна сила поперла назовні. Там я вже не стримувалася і не дуже розбиралася, куди їх кістки викидаю – деякі собаки одразу розтаскали.

– Не треба було мені погрожувати.

– Я й гадки не мав, що ти така гаряча діва, – гимикнув бородань.

Чоловіка не злякала трольчиха, на яку я перетворилася. І коли ми вийшли на двір, щоб не заважати процвітанню мого бізнесу, вартовий тримався аж надто сміливо.