РОЗДІЛ 6

– Та не хвилюйся ти так, – закотила очі я. – Вже позеленіла від напруги. А це, взагалі-то, мій колір. Пам’ятаєш?

Анасія витерла піт з чола. Руки в неї тремтіли.

– Навіть й гадки не мала, що колись буду працювати у таверні, та ще й так хвилюватися перед відкриттям.

– Можна подумати, ти мріяла трудитися куртизанкою, – пирхнула Вольга. – Освоїти нову професію не буде важче, ніж стару.

Дівчата, які мали допомагати Анасії в залі, захихотіли. Мені взагалі-то було байдуже на інших, але чомусь той факт, що колишні куртизанки стали більше посміхатися та відкриватися світові – грів душу.

– Краще стули писок і повертайся до своїх каструльок та баняків. Поки я тебе тут не гепнула, – нахмурилася німфа.

– Ніяких вбивств в день відкриття таверни, – попередила я дівчат. – Хоча б не тут. Вийдіть в місто і знайдіть вже тихий закапелок для брудної справи.

– Ще б якби я тебе боялася, – їдко посміхнулася дівчина-перевертень заклятій подрузі, але слухняно повернулася на кухню.

Вона тепер там хазяйнувала. Ще декілька дівчат допомагали Вользі готувати різноманітні страви – проблем з провізією в нас більше не було – та смаколики для особливих гурманів. Як ото, наприклад, сир з пліснявою. Мене від нього вернуло, а ляпка була в захваті!

– Завжди доведе мене до гризні, а потім блисне п’ятами, – закотила очі Анасія. – Ну що, дівчата, до роботи?

Бемкнув годинник, сповістивши нас, що дев’ята ранку – час офіційного відкриття – настала.

Німфа поправила сукню та попрямувала відчиняти двері.

Дівчата виструнчились біля столиків, готові допомогти клієнтам обрати страви і напої. Я клацнула пальцями і в таверні залунала приємна мелодія – моя магія слухалася з кожним днем все краще і краще. Мабуть, призвичаювалася до цього світу.

Анасія постояла в дверях і важко зітхнула.

– Ну що там? – одразу напружилася я і перестала натирати до блиску чарки.

Напої поки що я вирішила взяти на себе, тож стояла за стійкою біля пляшок.

– Ех…

– Скажи, щоб не всі одразу заходили, в порядку живої черги. Їжі, питва та гарного настрою у нас на всіх вистачить.

– Тут така черга, що в мене очі її не бачать, – буркнула німфа.

– Як це не бачать? На додачу до кепського характеру в тебе ще й проблеми із зором? – нахмурилася я і, перестрибнув стійку, підійшла до Анасії.

– Здається, у нас проблема з попитом, – зітхнула дівчина. – Втішатися у будинку задоволень були бажаючі, а ось…

– Навіть не починай, – рубанула ребром долоні повітря я.

В мене навіть роги від злості почали свербіти. Шлях до таверни був порожній, навіть якогось крихітного нелюда навкруги не проглядалося, лишень вітер тут шмигляв.

– І не збиралася, Рейна, – стенула плечима німфа, збрехавши.

Анасія з таким задоволенням мармелад не жувала, як любила длубатися у неприємностях.

– От і добре. Нам просто потрібно зачекати, – сказала я. – Мабуть, народ переплутав години відкриття і натовп рине сюди за годину.

– Авжеж, за годину, – гимикнула Анасія.

– Залиш двері прочиненими і займися справами.

– Якими справами? – примружилася німфа.

– Ну хоча б перевір чи все готове до відвідування клієнтів, я не знаю, – закотила очі я. – Можеш Вользі мозок длубати, а мій залиш у спокої.

– Ця твоя рогата сторона така чутлива і ніжна, – невдоволено пирхнула дівчина. – Що кожен раз, коли ти її обираєш, я починаю сумувати за трольчихою.

– Та невже?

– Навіть сама не сподівалася, що колись таке скажу.

Я вже звикла, що завжди маю рацію, але зараз…

За годину клієнти не прийшли, за дві теж і навіть за три! Дуже важко було зізнатись собі, навіть не дівчатам, що я помилилася і ми даремно ризикували, тож…

– Ти куди? – запитала Вольга. На кухні їй вже робити було нічого. Тож дівчина-перевертень тинялася залою зі всіма іншими.

– Якщо клієнти не йдуть до нас у таверну, то потрібно нагадати їм, що саме вони втрачають.

– Може не треба? – сором’язливо запитала мене Альміра. Ельфійка обрала працю в саду, відчувала потяг до рослинного світу і мала хист до цього, але зараз споглядала за нашим програшем, як і всі дівчата.

– Треба, Міро, треба, – рішуче заявила я і вийшла за двері.

Через декілька хвилин я вже мандрувала прилеглими до нашого кварталу вуличками. Містечко жило, бубоніло, сміялося, дихало. Це тільки моя таверна в день відкриття нагадувала закинутий цвинтар. Навіть ні один некромант не зайшов!

От трясця!

Я рішуче підійшла до містян, які гуртувалися біля лавки солодощів і сліпуче посміхнулася.

– Вітаю. Гарна погода, чи не так?

– Чого тобі, рогата? – буркнув товстий дядько з сивими довгими вусами, на які ледве не наступав.