РОЗДІЛ 4

– Воно не дихає?

– Звідки я знаю! – обурено почулося у відповідь.

– Поштрикай палицею.

– У мене немає палиці.

– Тоді чоботом.

– Сама поштрикай!

– Мені лячно, що чудовисько раптом прокинеться і одразу відкусить мою струнку ніжку. Цей світ не переживе, якщо його позбавити такої краси.

– Тобто моєї ноги тобі не шкода, а втрату твоєї наш світ, отже, не переживе?! Ну знаєш!

– Знаю. І ти знаєш, що я маю рацію.

– Дівчата, припиніть вже гарикатись! Треба щось робити! Ну будь ласочка! – зарюмсав ще один голос. – Анасія, Вольга, ну ж бо!

– Не плач, бо навіть дивитися гидко.

– Не мені одній, так? Хоч в чомусь ми з тобою можемо дійти згоди.

– Це не радує.

– Стули пельку, подружко.

– Блохи в шкурі перевертня – тобі ліпші подружки, ніж я. Затямила?

– У перевертнів немає бліх!

– Ми втратили нову власницю одразу після колишньої. Ще й години не минуло після смерті гномки. Може це прокляття? – почувся плач, ба ні – гіркі ридання.

– Пипоть тобі на язика, Альміра, щоб навіть рота відкрити не могла, якщо з нього будуть вилазити такі теорії.

– Можна подумати тільки я про це подумала, Анасія!

– Гадаєш мені взагалі немає про що думати, тільки про це зеленопике чудовисько?

– Вона нам обіцяла нове життя!

– Сите і безпечне!

– Коли це ви знову почали вірити у казки, дівчата? – їдко гимикнуло у відповідь. – Для куртизанок ніхто не робить дива і казок не пише.

– Ніколи не могла подумати, що ти така злюка, Анасія.

– Я просто навчилася дивитися на речі тверезо, Альміра. І тобі раджу. Може станеш меншою дивачкою.

– Краще бути дивачкою, ніж таким стервом, як ти.

– Припни язика, довговуха, а то я тебе його позбавлю. Щось ти занадто сміливою стала.

– Цією пилкою? А ще казала, що навчилася дивитися на речі тверезо, пф-ф! Може чудовисько, тобто, наша нова власниця, тобто покійниця, мала рацію і в тебе характер псується від порожнього шлунка?

– Подивилась би я на тебе, якби ти їла в останнє два дні тому.

– Не треба було пробувати тікати, Анасія, можливо пані Буелія і не позбавила б тебе хоча б синьої юшки, яку ми раз на добу сьорбаємо.

– Тебе не спитала, Вольго, що мені робити. Наче і дика кішка, а поводишся кошеням. Що? Знайшла роботу по собі, так?

– Р-р-р!

– Дивіться, чудовисько, поворухнулося!

– В тебе галюцинації, Анасія.

– Ти видаєш бажане за дійсність.

– Ні, я серйозно! Не вірите? Ой, гляньте! Рука сіпнулася і око відкрилося…

– Невже?

Ці дівочі голоси мені набридли, вони лунали в моїй свідомості наче гидкий комариний писк, все ніяк не давали змогу відпочити. Тож я доклала зусиль, що дістатися до джерела цих голосів і позбутися його, як комах хлопавкою.

– Пані чудовисько, пані чудовисько, прокидайтеся! Не залишайте нас напризволяще, будь ласка. Ми вже навіть до поганої власниці звикли, а зовсім без неї в п’ятому королівстві – загинемо. Невже вам треба за межею такий тягар на власній совісті?

– В мене немає совісті, – буркнула у відповідь я і розплющила очі. Спочатку все навкруги здавалося розмитими плямами, а потім… – Не затуляй мені світло, довговуха. І перестань мене поливати слізьми, терпіти не можу зайву вологу!

– Ой, вибачте, – знітилася Альміра. – Ви – живі!

– Навіть не знаю, чи варто мені радіти з цього приводу… – простогнала я, кожна кісточка в тілі боліла, мов я випадково потрапила під магічне ковадло.

– Ви завжди можете ще раз протаранити таємні двері пані Буелії, можливо, пощастить опинитися за межею – тож і радість з’явиться.

– Анасія! Що ти таке мелеш?

– Ти хто? – глипнула на німфу злим поглядом я.

– Ой, лишенько! – затулила долонями обличчя ельфійка. – Наша власниця втратила пам’ять!

– Боги послали нам зеленопике чудовисько так тепер ще й калікою її зробити – прекрасно! – закотила очі німфа і одразу отримала потиличника від дівчини-перевертня. – Ай! Не розпускай руки, Вольго, щоб не простягти ноги. Затямила?

– Тебе навіть мухи не бояться, Анасія, не треба на мене гарчати. І зубочистку свою забери, ще випадково поранишся.

– Забираю свої слова назад, – пробурмотіла я у спробі підвестися. – Це не дар – потрапити у це місце. Це прокляття. Чого застигли там як три тіні? Допоможіть!

Ноги не тримали, мене намагалися підняти троє дів, але…

– Ми не подужаємо, – буркнула Анасія і відмовилася від альтруїзму першою.

Куртизанки  побуряковіли від напруги, їх стрункі, а для мене скоріше кволі, тіла не витримували одну трольчиху.