РОЗДІЛ 2

– Оголосіть, будь ласка, весь список, – миттєво зажадала я.

Ну не можна ж кота в мішку купувати. Потрібно розуміти, на яке саме задоволення варто розраховувати.

Німфа зблідла і завалилася на бік, пилочка вислизнула з її ослаблих пальців. Чи то справді знепритомніла, чи то спритно удала.

– Зовсім квола, – резюмувала я. – Їжі у списку задоволень, як я розумію, немає?

– Клієнтам і вам дозволено все. Хочете якусь певну страву, пані? – поцікавилася руденька магічка.

– А працівники?

– П-працівників у меню немає, – голос дівчини-перевертня здригнувся. І вона не витримала, а спочатку здавалася розумною.

От шо за дурні дівки тут, а?

– Тю, та не буду я вас жерти, – закотила очі я. – Гидую, знаєте. Я мала на увазі, годують вас тут чи ні?

– Тільки тих, чиї клієнти залишилися задоволені, – боягузливо відповіла ельфійка, наче я її бити збиралася після відповіді.

Я взагалі не розуміла, що довговуха робила в такому місці. Її раса вирізнялася багатством і зарозумілістю. Щоб одна з ельфів продавала себе за гроші? Вони ж ще ті чистоплюї! Або бідолаха виявилася бруднокровкою, або вляпалася в якусь ще складнішу історію.

Та зрештою яке мені діло до цього?

Правильно. Треба спочатку себе рятувати, а не інших.

Це в нас Аліша вирізнялася альтруїзмом і героїзмом, я ж нахабна егоїстична посередність – характер далекий від янгольського.

При думці про найкращу подругу-метаморфа, яка залишилася в магічній академії сама самісінька з шаленим ректором-драконом та комісією перевіряльників в мене під ложечкою неприємно засмоктало. І як там вона буде без мене? Залишить по собі хоч камінчик на камінчику від академії?

Я навіть не знала, за кого хвилюватися в першу чергу. За Алішу, що при перевірці позбулася зовнішності юного адепта Ллірг, чи за дракона, який ладен був зжерти власний хвіст у пошуках втікачки? А може, за комісію, що так невчасно нагодилася зі своїми перевірками?

Правильно. За себе.

В мене тут цілий дім невипробуваних  задоволень, мертва гномка і ще з, мабуть, купа прихованих неприємностей про які я навіть не здогадуюсь.

*історію Аліши можна прочитати в романі «(Не)гідна пара для дракона»

– Судячи з цієї трійці, їм навіть сама хирлява курка дасть фору в жирності, – я вказала на найхудіших дів тут, – тож працівниці з вас… Не найкращі, так?

– Пані вирішила нас вигнати?! – охнула одна з вищезгаданих бідось. Ще й затряслася так сильно, що ланцюг почав дзвеніти.

Я пустила очі під лоба. В магічній академії для того, щоб здобути повагу оточуючих, мені, як відповідальній зеленопицій потворі, довелося стати старостою. А тут навіть пальцем поворухнути не треба – одразу тремтять і бояться, мов чуми.

От це так враження справляю, прямо дух захоплює!

– От у неї й питайте, – кивнула я на яскраво-червоні черевички нерухомої гномки.

– З нас ніхто не володіє некромантією, – похнюпила носа руда магічка.

– Це добре, – здригнулась я. – Ніколи не любила цих чарівників з темною, неприборканою магією. Бо завжди не знаєш, що саме в них на думці – підняти чергового мерця для дослідів чи просто зіпсувати тобі настрій своєю кислою пикою.

– А ще кажуть вони цнотливих дів на кладовищах у жертву приносять, – таємничим пошептом поділилася з нами одна з дівчат. – А потім такий жах з ними вичворяють, ви навіть не уявляєте…

Почулися зойки. Тільки от я не розібрала: чи то боягузливі, чи то захопливі…

– Ти зараз нас залякуєш чи так оригінально заздриш жертвам? – гимикнула руда магічка.

– Попереджаю. Некроманти – страшні потвори. Навіть страшніше за це чудовисько, – тицьнула в мій бік пальчиком вона.

– Ну дякую, – закотила очі я. – Так багато компліментів моїй нескромній персоні, що я мабуть подумаю аби почервоніти і знітитися.

– Так? – здивувалися дівчата.

– Збрехала. Не вмію. Та й червоний на зеленому занадто дивно виглядає, тож я проти таких експериментів.

– А ти звідки знаєш про некромантів? – запитала у дівчини перевертень. – Тільки дурні чутки повторюєш.

– Та це правда! Що не вірите?

– Тобі повірити, це себе зганьбити. Я от повірила про мацаки на причинному місці у рудих демонів і от коли мені трапився такий клієнт…

Дівчата розреготалися.

– Вам, як я розумію, від некромантів вже нічого не загрожує, – відмахнулася я. – Тож облиште розповідати мені казки, я їх не люблю, і перестаньте трястися, бо дратуєте. А коли я в поганому настрої…

– Погано всім навкруги, так? – пискнула руда магічка.

– Мабуть даремно я вирішила, що ви не вмієте думати. У деяких з вас дійсно є мозок, це мене тішить.

– Вам ще й мозок наш треба? – пискнула німфа, якій набридло вдавати непритомність.

– Такі делікатеси я не куштую. Цим не наїсися.