5. Евакуція

Уже ввечері Логан оголосив, що персонал станції готовий до евакуації. Але сам він залишався у станційному скафандрі.

— Логане, хіба ви не будете евакуюватися? — спитав Максим.

— Ні, Максиме, — відповів він із посмішкою. — Бо є дещо важливіше за моє жалюгідне життя. Я вже достатньо пожив на світі. Сто сорок років — це чимало. Ми з андроїдами-охоронцями залишимося тут та дамо бій. А ви вивезете всі автоклави зі зразками біоти. Тепер це ваша справа — погратися в Бога та заселити цю планету. Я вирішив залишитися на станції разом з Ілоною. Натомість ви візьмете ще два додаткові контейнери. Кожен з цих контейнерів - додатковий шанс людства на виживання. Заради цього я готовий жертвувати собою.

— Ілоною теж? — спитала Віола зі злістю.

— Я не буду її вбивати, — запевнив її Логан. — Хай зустріне своїх милих мурашок. Ось і побачимо, чи помилують вони її! — він засміявся. — Кожному треба бачити наслідки своїх рішень. На власні очі. Та відчути їх на власній шкірі. Не забувайте про це! Я призначив тебе своїм заступником, Максиме. Ти очолиш місію та доведеш її до завершення. Бо ти єдиний з всіх, хто зможе. Прощавайте!

Максим, Віола, Анджей, Томас та Сара залізли до евакуаційного модуля. На екрані було видно, як дві фігури у скафандрах виходять зі станції. Їм назустріч вибігли ракомурахи. На хвилину вони зупинилися, та стояли, застигши, лише вусики рухалися.

Вони перемовлялися між собою. Ніби за командою, ракомурахи кинулися у атаку. Ілону порвали на шматки. першою. Андроїди відкрили вогонь з бластерів, вбивши багато ракомурах, поки не скінчився заряд. І тоді Логан вийшов до ракомурах. Спалахнуле яскраве сяйво, таке що всі мимоволі заплющили очі.

— Боже, він підірвав бомбу з антиматерії! — вигукнув Томас.

— Наказую запустити ракету! — вигукнув Максим. Система почала зворотний відлік. За десять секунд під модулем спалахнув факел. Модуль почав повільно злітати. Максим опустив погляд на нижній монітор, та побачив, як Станція згорає у полум'ї. Модуль швидко злетів у повітря вище хмар, та ліг на курс. Максим ввімкнув автопілот, та відкинувся у кріслі...

***

Коли модуль злетів високо над хмарами, Максим вийшов на зв'язок з кораблем "Епіметей". Обличчя капітана Шерідана миттєво з’явилося на екрані.

— Вітаю, Максиме! Настав час вирішити, чи залишати експедицію на планеті, чи повертатися на Землю. А де Логан?

— Вітаю, капітане, - сказав Максим. — На жаль, Логан загинув. Ми евакуювалися. Шукаємо інше місце для станції.

— Отже, ви залишаєтесь? — здивувався капітан.

— Так, — відповів Максим. — Треба час, щоб підготувати докладну доповідь для Землі. Щоб відправити її з корабля.

— Окей, ми почекаємо!

— Є дещо, що ви повинні зробити. Спустити апарати з термоядерними зарядами та спустити їх у точки за визначеними координатами.

Брові капітана злетіли вгору.

— Що це за точки? Що там розташовано?

— Розломи у корі планети.

— Ви хоч уявляєте які будуть наслідки?

— Так дуже добре уявляю. Виверження вулканів, потужні землетруси та цунамі, які змиють все живе з суходолу в океан.

— Це знищить все живе на суходолі, та заподіє шкоду морським істотам. Навіщо це робити?

— Щоб знищити мурах — тих, хто може знищити нас. Щоб виправити помилку Бога. Чи богів, які їх створили. Щоб у людства було майбутнє на цій планеті...

 — Зрозумів, — сказав капітан. — Приготуйте координати. Я виконаю ваше прохання. Повідомте, коли будете готові…

***

Максим натиснув клавішу на пульті, відправляючи координати на "Епіметей", і втомлено відкинувся у кріслі. Він опустив погляд на монітор та розсіяно подивився на свинцево-сірі хвилі внизу.

— От і все, Логане. Я виконав твоє прохання. І вчинив злочин. Чи вірно я вчинив? Хтозна. Хай вирішать нащадки. Їм видніше. Вони не помиляються…