2. Вчений

Задзвенів комунікатор. Голос керівника експедиції вирвав його із задумливості.

— Максиме, ти де, куди ти подівся? В тебе через пів години доповідь!

— Вибачте, шефе. Перевіряв деякі свої припущення…

— До біса припущення! Ти пішки вийшов? Авжеж, всі коптери на місці. Викликай коптер. Даю сорок хвилин, щоб повернутися на станцію та приготуватися вести доповідь у конференц-залі!

— Так мало? Я б хотів ще внести деякі зміни та уточнення…

— До біса ці уточнення! Озвучиш як коментарі до твоїх слайдів. Твоя доповідь уже в модулі. Тобі треба лише прийти до зали та прочитати. Все! Чекаю на твою появу. І не запізнюватися! А то зніму преміальні бали. Ти ж мене знаєш.

— Так, шефе! Слухаю. Неодмінно буду!

Комунікатор дзенькнув, повідомляючи, що шеф уже відключився.

— Старий козел! — вигукнув Максим та набрав на комунікаторі код виклику коптера. Комунікатор дзенькнув знову.

— Дідько! — вигукнув Максим. — Знову шеф?

Але в колонках шолома він почув голос Ілони. Головний експерт з екології та заступниця керівника експедиції вже кілька днів вимагала від нього "піти назустріч".

— Максиме, ти не передумав? Прошу розшарити твій документ, я внесу деякі свої дані. Вони змінять твої уявлення про цей світ!

— Я вже сказав: ні! Це моя доповідь, лише моя!

— Ти невіглас! — розлютилася Ілона. — Ти не міг не знати, що це я маю читати звіт про біосферу планети! Бо ти лише біолог та біохімік, а я фахівець із планетарної екології!

— Кожен матиме свої пів години на доповідь…

— А в тебе буде година!

— Яке це має значення? Чи це щось вирішує?

— Це може вирішити все! Наш шеф — покидьок. Це відомо всім! Він не приховує, що хоче виконати завдання місії за будь-яку ціну! Навіть нехтуючи інструкціями!

— Все вирішить Наукова Рада.

— Всі вже знають, що скажу я. Важливо, що скажеш ти!

— Я дотримуюся принципу науковості та неупередженості. У нас ще недостатньо фактів, щоб робити певні висновки.

— В нас достатньо фактів! І я стверджую, що ракомурахи є розумними істотами. А тому ми повинні згортати нашу місію та забиратися назад, на Землю. І дозволити цьому світу розвиватися самому, без втручання людини!

— Я вважаю, що зараз зарано робити такі висновки. Я іншої думки…

— Ти покидьок! Ти мерзенна свиня! Ви всі агресивні та експансивні істоти! Ненавиджу вас усіх!

— До побачення, Ілоно! — відповів Максим, відключаючи зв'язок.

Він почув слабку вібрацію — коптер прилетів та завис над землею у метрі від поверхні.

— Запит щодо синхронізації даних! — почув він голос віртуального асистента.

— Дозволено, — сказав Максим.

У коптера відкрилися дверцята, та опустилися східці.

— Вітаю на борті! — почувся голос бортового комп'ютера.

Максим швидко заскочив до кабіни.

— Вмикай автопілот! — наказав він.

— Місце призначення? — спитав комп'ютер.

— Станція.

Коптер плавно злетів, зробив віраж та взяв курс на станцію.

***

Максим швидкими кроками зайшов до Зали. Всі вже сиділи на своїх місцях. Бен Логан - керівник місії, дивився на нього поблажливо. Ілона Довлатова - біолог та еколог місії, свердлила його сердитим поглядом. Анджей Гурнік - геолог та хімік, дружньо посміхався колезі. Томас Штайнер - інженер-геофізик, ледь сковзнув по ньому байдужім поглядом. Віола Рівера - сисадмін, стріляла оченятами та пускала бісики. Сара Кемпбелл - фізик та біофізик, дивилася на нього з осудом.

— Ти знову запізнився! — сказав Логан докірливо.

Максим дійшов до проєктора та попросив увімкнути презентацію. Він приєднав мініекран до комунікатора та вивів текст з тезами доповіді. За регламентом йому виділили цілу годину, але він вклався хвилин у сорок.

— Підіб'ємо підсумки моєї доповіді. Як відомо, Хефрін — дуже молода планета. Їй всього пів мільярда років. Тут навіть ще не встигли сформуватися повноцінні континенти — лише є групи островів вулканічного походження. Але за цей час життя тут встигло пройти шлях від одноклітинних до багатоклітинних організмів всього за двісті мільйонів років. Тут еволюція протікає приблизно у десять разів швидше, ніж на Землі. Через часту зміну ландшафту точне датування дуже ускладнене. Тут багато класів морських істот, які схожі на земні аналоги, більшість з яких уже вимерли, або дуже подібні до них. Багато проміжних класів, наприклад між молюсками та членистоногими. Що вражає, тут можуть сусідувати види, які на Землі не могли перетинатися. Наприклад, трилобіти та примітивні хордові, брахіоподи та аномалокариси, а також ракоскорпіони та акантоди. Водночас, живий світ на поверхні планети дуже бідний. З рослин переважають псилофіти, плауни та хвощі. Тваринний світ на суходолі дуже бідний, представлений лише павуками-крабами, ракоскорпіонами та слимаками, які тимчасово вибираються на суходіл під час відпливів. Але є істоти, які можна вважати царями тутешньої природи. Це ракомурахи. Це найрозвиненіші та найрозумніші істоти на цій планеті. Вони суперхижаки, та харчуються усіма істотами, які опиняються на суходолі. Певною мірою, вони заважають іншим видам вибиратися на суходіл та освоїти його.

— Ви не можете таке стверджувати! — закричала Ілона, вскочивши з місця.

— Пані Довлатова! Прошу помовчати, у вас ще буде час на сесії запитань, — гукнув до неї Логан. — Продовжуйте!

— Та власне, я вже закінчую. Ракомурахи мають ознаки високоорганізованого виду. Як бачите, вони зовні схожі на мурах, але мають не лише жвали, а ще й клешні. Ще в них вісім ніг. Вони можуть ламати каміння, готувати розчин з глини, наче бетон, та скріпляють ним кладку. Тобто, вони спроможні будувати величезні споруди.

— Наскільки вони розумні? — спитав Логан. — Оце нас цікавить найбільше.

— На жаль, я поки що не можу дати певну відповідь. Ще зарано робити висновки: чи розумні вони чи ні. За одними ознаками так, а за другими — ні. В нас бракує даних. Треба ретельніше їх вивчити.