Розділ 26 Тюрма

Розділ 26 

Тюрма

Коли сітка розповзлася на шматки, дракон розім’яв крила і турнув лапою перевертня:

— Прокидайся, лежню, ассури вже останній корінчик догризають, зараз нас убивати прийдуть. Або не прийдуть, хто зна. Покинуть тут, черв’якам на поживу. Знаєш, коли я про тутешню тюрму міркував, то уявляв традиційну будівлю з камерами-одиначками, а тут замість цього просто вигрібні ями. Ну і сморід же тут! 

На голову дракону вилилась рідка жижа. 

— Вони ще й сруть на нас, а колись були вищими істотами на Землі.

— За п’ять тисяч років підземного рабства ще й не так оскотинишся. — донеслось із кутка ями. 

Дракон підвів голову і ввімкнув очі на режим нічного бачення. Посовав лапою туди-сюди, але нічого не налапав.

— Ну ти, звірюго, лапу прибери, а то задавиш мене ненароком. Я ще пожити збираюсь.

— Ти хто, назвись зараз же, і я подумаю, дарувати тобі життя, чи ні. 

Яма промовчала, а тоді пояснила:

— Я така ж рабиня, як і ви, а знедолені повинні виручати одне одного. 

Дракон сіпнувся зі злості:

— Відповідь неправильна. Повторюю питання: хто ти, назвись, інакше мій ніготь розпоре твоє брудне пузо і визволить із темного рабства ще скоріше, ніж ти уявляєш. 

— Но-но, не так швидко. Миша я. Ми-ша, тепер ясно? А ти хто? Генна модифікація літаючого ящера?  Дракони ж вимерли тисячу років тому. 

— Еге ж, вимерли, тоді з ким ти тут розмовляєш?

— Сама із собою, звісно. За п’ятдесят років усамітнення уже звикла. Ти ж не збираєшся мене зараз їсти? Почекай трохи, я звикну до цієї думки, і тоді…

Миша вилізла на освітлений бік ями і зіщулилась у величезну жменьку. 

Дракон на мить замовк, намагаючись її, як слід роздивитися. У цей час у розмову втрутився Ведмідь:

— Не бійся, не буде, мене ж не з’їв. Чого дрижиш? Така здоровенна, наче слон, а нас боїшся.

— По-перше: не тебе, а його. По-друге: за тутешніми мірками я не здоровенна. Я маленька нещасна мишка. По-третє: насправді я не полонянка, а випадково сюди потрапила, коли за черв’яком гналася. Він, гад такий, скористався моментом, доки ви прохід заблокували, і у сусідню яму втік. 

Цікаво, подумалось дракону, значить, тут проходи між камерами є?

— Добре, вмовила. Якщо виведеш нас звідси, я випишу тобі помилування. 

Миша писнула від радісної перспективи, але тут же замовкла і обережно запитала:

— У сенсі, нас? Я можу тільки одного вивести, такий договір. Один тікає, а інший годує мене і хробака. 

— Ах ти ж хитра норушка! — заревів Ведмідь. — Що ж це виходить, що ти з ассурами у зговорі? Це що, я повинен лишитись і померти? А дзуськи, я на таке не підписувався. 

— Ще й як підписувався. — скрипнула термрява. — Я навіть документ бачила. Тобою підписаний, горою завірений. Ти просто забув. 

— Нічого я не забув, не сподівайтеся. Казала мені мама, сиди у дурці, а мені до дівок та у казино хотілося. 

— Нічого не знаю, — відрізала миша. — або погоджуйтеся, або я побігла, у мене ще справи. 

Дракон підстрибнув і притис Мишу до стіни:

— Зачекай, не спіши, я думаю.

— Думай скоріше, драконе, а то мені ще дівку гризти. 

— Стоп, яку дівку? 

Дракон напружився і ще сильніше притис Мишу.

— Ой-ой, боляче, нутрощі вилазять! Ти ж обіцяв, що не зачепиш мене, а сам катуєш. Угода дорожча за черв’яка, так мені мамця говорила.

— Та я тобі хоч десять тих черв’яків наловлю, якщо скажеш, про яку дівку ти тут базікала. 

Миша висунула писок на світло і повела носиком зі сторону в сторону: 

— Обіцяєш, не обманеш? Спіймати хоч одного підземного хробака – справа майже нездійсненна, а ти за раз десять пропонуєш. Щось мені це підозріло. Та й велетні не дадуть. Щоб ти знав, драконе, кожен хробак тут до Чорно-Сірої Охоронної Книги занесений і суворо охороняється. Це ж зникаючий вид. Тому їм все дозволено і ніякий дурень їх не чіпає. Хробаки дуже важливі, тому що вуглецеве коріння гризуть і у собі переварюють. Знаєш, які у них великі зубаті ротяки і складні п’ятикамерні шлунки? Мені мамця розповідала, що таким ротом можна навіть велетня-малюка заїсти, не те, що таку Мишу, як я. Ось хробаків на цеп і садять, але вони втікати примудряються.

— Так чому ж ти за черв’яком ганяєшся, якщо він тебе з’їсти може? — запитав Ведмідь. — Щось ти темниш і головного не договорюєш, я правий?  

— Та все я договорюю, тільки ви не слухаєте. У черв’яків дуже смачне м’ясо, багате на білок та вуглеелементи, і його стільки, що нашій общині на рік вистачить, ось я хробака й вистежую. Щоб ви знали, нас, мишей, ассури не люблять і звідусіль проганяють, тому ми і голодуємо страшенно. З голодухи навіть доводиться у ями прокрадатися та в’язнів гризти. Ось, нещодавно у сусідню яму дівку вкинули, так я і рада старатися, вкусила її разочок. Вона смачна, не те, що ви. Ням-ням просто, тільки з норовом. Нічого, посидить трохи, втомиться боротися, виснажиться, ось тоді я й побенкетую.

— Та бранка ще жива? Хух, від серця відлягло. — полегшено видихнув Дракон. — Скажи, у тієї дівки світле волосся і у брові скоба, так? 

— Не скажу, вона моя, не смій на мою власність зазіхати. — Миша роздратовано писнула, а тоді закричала від нестерпного болю, коли Дракон глибоко їй у пузо кігтя занав. — Добре, я скажу. Вона жива. Якщо тобі так припекло, то забирай цю дівку, а я собі ще знайду, не вперше. Я ж не винна, що голодна. Сюди, на сьомий рівень, скидають весь непотріб і найнебезпечніших злочинців. Драконе, прошу як людину, ослаб хватку, я ж кров’ю стечу, хто ж тоді тебе звідси виведе? Ой-йой, яку діру у пузі зробив, бідна я, нещасна, зараз сконаю на місці. Мамця так і не дізнається, що її доця пала смертю хоробрих, їжу у смертельному двобої захищаючи. 

— Не скигли, на тобі ж сала, як на свині, — рикнув Дракон, за голосним риком приховуючи хвилювання про кохану. По всьому видно, що там саме Нівея сидить, а то справжня злочиниця вже б ту мишу вбила. — Давай далі розповідай, тільки правду говори, я ж все одно перевірю.