Розділ 25 Полонені

Розділ 25 

Полонені

— Хочеш отруєних думок? — запитав розум.

Та скільки завгодно, — відповіла душа.

Коли електричка зупинилася на кінцевій станції під назвою “Ведмежий кут”, у вагоні лишився тільки Родион та Іван. Видимість повернулася і викрила зайця-безбілетника. 

— Ого, і ти теж тут, Іване? І чому я не здивований. Ти хоч би прикрився, а то люди не зрозуміють. 

— На себе подивись, а тоді кажи. Які люди, тут окрім нас нікого немає. Як тобі поїздочка, сподіваюсь, сподобалась? 

— Ще питаєш. Звісно, сподобалась. Ось, кохану знайшов. Ціле життя шукав, а знайшов за п’ять хвилин, потім знов втратив. Таке враження, що хтось наді мною знущається. Ти як вважаєш, це гора утнула,  чи це все випадковий збіг?

— Випадковостей не буває, запам’ятай нарешті. 

Іван підійшов до дверей потяга і застряг у них. Коли встигли зменшитись, чи то він знову збільшився. На тілі з’явились криваві порізи, які одразу почали кровоточити. Іван клацнув пащею, але не від болю. Фізичний біль він вже давно не відчуває. Біль був душевним. 

— Ти так нічого і не зрозумів, брате? Ця електричка рухалася по запланованому маршруту, згідно думок пасажирів. Кожному з них було наперед призначено, де хто зійде. 

— Ну і що це означає, не тягни, кажи, як є. 

— Те і значить, що Світлана мала вийти на станції “Моргінштернівська”, але ти все зіпсував. 

Родион почухав за вухом і стенув плечима. Він досі нічого не розумів. Іван продовжив:

— Ти врятував дівчину від смерті і навіть не помітив цього? Вітаю, ти точно закохався по самі вуха. Зрозумій врешті: сьогодні твоїй Свєті було призначено померти, а тут ти зі своїм коханням. 

Дракон широко позіхнув і вправив пащу. Потім перевалився до ескалатора і торкнув лапою повзучі східці. 

— Так не буває, ти брешеш. — вражено скрикнув Родион. — Ми у Тибеті, а Свєта зараз у Києві. 

— Це ти так думаєш, брате. — дракон повернув голову назад і скоса глянув на Родиона. — Ти їдеш, чи залишаєшся? 

— Ні, стій. Я хочу пояснень, і доки я їх не отримаю, з місця не зрушу. 

— От закоханий бовдур. Я вже тобі сказав, що це не збіг. Не гаймо часу. Часовий портал замикається. Якщо згаємо хоч хвилину, зостанемося тут навіки, гору ілюзіями реальності годувати. Вона висмокче тебе з середини, і пукнути не встигнеш. Якщо хочеш, лишайся, а я поїхав. Мені ще Нівею виручати. 

Ведмідь демонстративно всівся на рельсах і схрестив на грудях лапи.

— От морока на мою голову. — скривився дракон. Тоді розвернувся, підстрибнув ближче, схопив ведмедя і силоміць заштовхнув на ескалатор. Східці смачно скрипнули і рушили донизу. 

— Куди ти мене тягнеш, нелюде? Мені треба дочекатися електрички. Зараз Світлана повернеться, а мене немає. 

— Не треба істерики, брате. Не бійся, нікуди твоя Свєта не дінеться. Ти вже зробив свій вибір. Завдяки тобі вона жива, здорова і у безпеці, що не скажеш про нас. Кр Код на стіні бачив? 

— Який ще код? Не замовляй мені зубів, я не поведуся. Розлучити нас із коханою вирішив? Не вийде. Їдь собі, куди хочеш, а мене у спокої залиш. Я знайшов те, що шукав. Тут темно і затишно, наче у ведмежій печері. Навіщо мені кудись йти, коли й тут добре. До речі, ти – звір, а я ніколи не любив зоопарків. Слухай, а звідки ти взявся, щось я тебе раніше тут не помічав. 

Іван зробив вигляд, що пропустив передостанню фразу мимо вух. Натомість швидко схопив Родиона за лапу і розвернув ступню:

— А ось і розплата. Тавро у формі королівської лілії. Я так і знав. Безпам'ятство в обмін за врятовану земну душу. Гора ж тебе попереджала, а ти не послухався. 

Ескалатор замиготів різнокольоровими вогниками на поручнях і десь поруч увімкнулися динаміки. Зазвучав трек рокмузиканта Бобі Брауна. Ось тільки року тут не вистачало. Іван різко видихнув і хвиля вогню пройшлася по бічним панелям, випалюючи ненависну аудіотехніку. Колонки захарчали і замовкли, огорнувши вуха у приємну тишу. 

— Отак значно краще. — стрепенувся Родик. — Де це ми? Як я сюди потрапив? Тиша якась підозріла, наче кисіль. 

— То в тебе від параної клаустрофобія почалася. — хмикнув дракон. — Подихай глибше, і може, попустить. 

Ескалатор монотонно відстукував метри. Перший підземний рівень, другий, третій, а тоді ще нижче, і ще. Іван тим часом подумки відмотував події назад. Що ж він ще міг пропустити у тій електричці? Світлана, дідусь з парасолею, янголиця Смерті, подружжя з двома дітками. Стоп. Як їх мати кликала? Забув. Зате пам'ятає, як вона  дітям наказувала, щоб міцніше за руки трималися, а то ще раз загубляться. Ой, а де ж той слоник, якого світлочубий малий вклав Іванові прямо до рук? А, ось же він, поряд, на сходинці лежить. Хто його сюди поклав, тут ніби нікого, крім них, не було. Чи то Іван забув, що сам сюди приніс іграшку. Плюшевий слоник, такий самий, який був у дитинстві. Іван повсюди з ним носився, навіть спав з ним. Посіпає за хобот, обніме і аж тоді засинає. Досіпався, що хобот одного разу не витримав і відірвався, а сусідський пес його пошматував. Іван тоді так волав, ніби у нього не хобот, а душу відібрали. Мати ледве вгамувала і вдома швиденько пришила слонику замість хобота вузьку синю панчоху, попередньо набивши її ватою. 

Іван нахилився і уважно поглянув: так і є. У цього слоника теж ватна панчоха замість хобота. Невже це той самий? Що ж це виходить, у потягу він бачив їхні з Родиком фантоми, а жінка з чоловіком – то їхні батьки? Тоді чому ж він їх не впізнав? 

Питань побільшало, то треба шукати на них відповіді. Де вони зараз? Екранчик мигнув, оповістив про сьомий рівень і згас, зануривши подорожніх у темряву. Треба ввімкнути режим нічного бачення. Навколо затанцювали помаранчево-червоні плями. Якщо вони випромінюють тепло, значить, вони живі. Проте надто величезні і надто рухливі. Плями швидко рухались і щось переносили. З глибини тунелю почувся високий звук, наче працює пилорама. Іван сказав Родиону залишатися на ескалаторі, а сам пішов на звуки.