Розділ 23 Драконячі сльози

Розділ 23

Драконячі сльози

— Агов, ведмедю, вставай, час тебе їсти! — голосно гарчить дракон свою улюблену приповідку. 

— Не чіпай мене, а то прикус втратиш. — парирує чорногрудий звір. — Мені сон наснився, як я цілую Ртуть. Бр-р-р. Вчасно ти мене збудив. — а потім завів свою улюблену пісню: —  І як Нія тебе терпить, не розумію. Ти що, медом намазаний, що вона нормальних хлопців не помічає? 

— Це ти про себе, дурню? — скалиться дракон. — Дай пригадаю: тебе ельф з психушки витяг, еге ж? Так чим ти тоді кращий за мене? Краще не лізь у наше з Нівеєю особисте життя, бо пошкодуєш. 

— Ну й будь ласка. Потрібна мені ваша лав-сторі як корові сідло. 

 Родик робить вигляд, що втрачає інтерес до розмови, стуляє очі і знову повертається на бік. Проте не витримує довгої паузи, швидко підхоплюється на рівні і сипле запитаннями:

— Ну як усе пройшло? У чому була суть? А чому у тебе очі світяться, наче у подвійному світлофорі: то жовтим, то зеленим світлом? Ти зовсім з котушок злетів?  Вітаю, значить, я не один такий у всесвіті. Чого мовчиш, здоровило, людську мову від щастя втратив?

— Заткнись, голубе, а то викличу Ягу, вона тобі пояснить, хто є хто всесвіті. Не заважай, я думаю.

— Пхе. Тільки старої тут не вистачало, вона мені у свій час сала за шкіру залила, більше не хочеться. 

— Еге ж, тепер у тебе і власного достатньо. — шкірить пащу дракон. — Краще Морену з ельфом поклич. Буде вся компанія у зборі. У дурня зіграєш. На роздягання. Як ти на це дивишся?

— Оце вже ні. Тут я пас. Двічі у одну річку не ввійдеш, не сподівайся навіть. Краще поглянь, що то світиться з підвітряного боку гори, може, то ще один портал у дурку відкрився, треба перевірити. Хапай мене і погнали. Можливо, встигнемо на чиюсь тризну. Припускаю, що там має бути Нія. Ні, не встигнемо. Світло згасло. Не пощастило тобі, брате, та воно й на краще. Треба Ртут-мена викликати, давай я тобі кров пущу. Ти ж не заперечуєш? Як тобі зручніше, з шиї, чи з пуза? Вибір завжди є, і це моя принципова радість. 

— Вибору немає, є лише ілюзія вибору. — відрізає дракон. — Поцілуй мене у гузно, бо завдання провалено, дурню.

— Як провалено, що ж тепер буде? — з переляку присів на задні ведмідь. — За зрив операції ельф мене вб’є. 

— Не вб’є, пуки у нього мало залишилося, бо тут Микола з монахами постарався. — задоволено видихнув полум’ям дракон. — Недарма я Колю у монастирі лишив. Ельф хотів “Колодязь дощів” у своїх підлих цілях використати, але не вдалося. 

— От і добре, а чого ж ти тоді вогнем пихкаєш, усю шерсть з правого боку мені посмалив, як же я тепер на люди покажуся? 

— Якщо ельф не бреше, то Нія біля магічного дзеркала мала б бути, а я все зіпсував. 

— Тобто зіпсував, сподіваюсь, не вбив її? 

Іван тяжко зітхнув і прикрив голову крилом, ховаючи очі. 

— Хтозна, може і вбив. 

З-під крила донеслись звуки, дуже схожі на здавлені ридання. 

“А що, так теж можна було? А взагалі це законно, коли дракони плачуть?” — розмірковує Родион, а потім його думки перескакують на ті, що про хліб насущний. — “От засада, глодний, наче вовк, а дракон крові не дає попити. Так і від голоду сконати недовго.” На землю падають прозорі краплини і сніг починає світитися. “Сльози? Якщо у дракона навіть зуб на вагу золота, то що тоді будуть коштувати сльози?” — Родион підозріло дивиться на дракона, а в цей час прикидає варіанти: — “А якщо ці сльози Террабіту запропонувати, можна свободу собі виторгувати. Еге ж, непоганий торг.”

Родион обережно підкрадається до Івана і торкається лапою до пазура. Дракон не реагує, і це чудесно. Далі справа техніки: підгребти лапою заповітні кульки і проковтнути. Коли Террабіт з’явиться, просертися і висунути потрібні умови.” 

— Ей, драко, закінчуй мелодраму розігрувати. Я теж скучив за Нією, але ж розуму не втратив. Сльози є, тільки твоїх сопель не вистачало. Треба не нюні розводити, а діяти. Можливо, ще не все втрачено і дівчина жива. 

Сльози у животі приємно відтягнули шлунок і дали відчуття ситості.

— Ти щось шукаєш?

— Так. Їх має бути три. 

— Про що ти, не розумію. 

— Сльозини. Їх має бути три. — повторює дракон і уважно дивиться на ведмежий живіт. — Ти їх взяв? Май на увазі, з їхньою допомогою можна змінити закони життя та смерті цілого людства. В них запечатано те, що може врятувати Нію, а ти їх вкрав. Поверни, і я не буду тебе калічити. Обіцяю. 

— Пізно, я їх проковтнув. Тепер не скоро вийдуть. — закрутив головою ведмідь. — Вибач, брате, твої сльози мені більше потрібні. 

— Ти що, здурів, за півгодини вони розірвуть твій шлунок на шматки! Негайно зригуй назад, або помреш на місці. 

— Не лякай, я ляканий. Я жити хочу, а сльози — це моя перепустка у нормальне життя. 

— В сенсі нормальне? Де ти тут нормальність бачив, її в природі не існує. Я вже тобі пояснював.

— Ну брате, ну будь ласочка, не будь таким жадібним і ввійди у моє положення. — прохально заскавулів ведмідь. — Тобі задарма усе найкраще дісталося: і супер-мозок, і талан, і Нія, і драконячі скарби, а я голий, босий, і без коханої. Я ж тобі найдорожчим поступився, чому ж ти не можеш? Тобі що, якихось сліз для брата шкода? Це ж дрібнички, наплач собі ще, тобі ж не вперше. 

— Іч, який розумний. — звився вгору дракон, а коли повернувся, мало не задавив ведмедя і продовжив: — Це ти кинь плакати. По-моєму, тобі ельф на елізійському базарі теж контрафактний мозок придбав. Стрижеш і бриєш, як я подивлюсь. Добре, вмовив. Спробую однією сльозою обійтися. Тільки ти слово дай, що коли Нівея знайдеться, ти без мого дозволу навіть словом її не зачепиш і взагалі, назавжди зникнеш із нашого життя. 

—  Даю слово. По руках. Скріпимо наш договір кров’ю? Страх, як жерти хочеться. 

— Ти що, справді дурний, Родионе? Нам для повного щастя тільки Ртуті не вистачало, а так все є. Пам’ятай , тепер ти мій боржник.