Розділ 20 Еуріано

        Розділ 20

       Еуріано

Картинки змінюються, наче у зачарованому калейдоскопі. На шаленій швидкості проносяться ріки, ліси і долини, вкриті зеленою травою. Нарешті зелень, а то від снігу вже біситись почав. Зима – це добре, але не вічна. 

 Іван не любить зиму, бо не розуміє, чому природа має вмерти, щоб потім знову народитися. Навіщо кожного разу будити те, що віджило своє і більше не буде радувати око. А, може, у цьому і сенс, природі видніше. Гра повинна продовжуватися, а спіраль – стискатися.

 У пам’яті зринає шматок з Родикового вірша:

“... ми з вами десь зустрічались в житті.

Дивились, як стрімко біжать люди-тіні.

Фантоми уяву тривожать і нині.

Ти був і лишишся мисливцем за тінню,

все інше лише твоє невезіння…”

Родион правий: життя – то не статична субстанція, воно повинно пульсувати, бо якщо ні – то вже не життя, а смерть. Земля повинна народжувати, ріки – нести води, дерева – вкриватися листям, щоб дарувати прохолоду втомленим пілігримам. 

Захопившись власними міркуваннями, Іван не одразу помічає, що зелені побільшало. Дерева підносяться вище і майже підпирають небо важкими кронами. Якщо звузити зіниці, то чітко видно, як коріння вкручується під землю і розгалуджується там червоними нитками, переплітаючись у щось на зразок інтернет-мережі. Дерева дихають електричними імпульсами і таким чином спілкуються між собою. 

Іван стишує хід і опускається нижче. Між деревами вирує життя. Довгов’язі місцеві жителі тягнуть легенькі візки, у які п’ятикрилі метелики збирають золотистий пилок з квітів у формі морських раковин. Потім везуть здобич до старого колодязя з дерев’яним журавлем і висипають прямо у воду. Вода починає світитися зеленим сяйвом і вибухає, наче нейтринна зірка, розповсюджуючи невидимі повітряні хвилі. Дуже швидко сяйво концентрується у чималий стовп і перетворюється у величезне торнадо, що миттєво засмоктується смарагдовою хмарою. Гримить грім, і у темних глибинах спалахують тисячі блискавиць, спричиняючи золотий дощ, що по вінця наповнює колодязь. Золото розтікається по долині і живить коріння правічних дерев, кожне з яких заввишки і завтовшки, як гора Кайлас, а може, й більше. Шість кілометрів, чи сім. Якщо тут такі дерева, то що тоді про звірів говорити? Взагалі-то він і сам не маленький.

Іван довго вовтузиться в повітрі, доки не знаходить місце посадки. Місцина з шестигранними сотами підійде.

 Нівея полегшено видихає, коли відчуває під ногами тверду поверхню:

— Куди це тебе занесло, Ваню? Здається, я когось бачила. — Дівчина стріпує чорнявим волоссям, і у ньому заплутуються блискітки. 

Наче пляшка коньяку з частинками харчового золота, і взагалі уся вона – золото, подумки милується дружиною Іван. А якби вона ще й не опиралася своїй крилатій суті, то ціни б їй не було. Погано тільки, що за минуле чіпляється, треба якось про це натякнути, тільки так, щоб не образилася:

— Ніє, як би тобі сказати, кохана, це ельфи були. Такі ж гостровухі, як ти, але не такі далекозорі, як я. Драконом тобі було б легше, а ти весь час опираєшся долі. 

— Якій ще долі, Іване, не зли мене. Вдруге я на дракониху не хочу обертатися, навіть не вмовляй. Досі не розумію, як це сталося, що ми з тобою переродилися. Дядечко Хронометр з голови не виходить. Краще так, як є, я звикла. 

Іван вдає, що приймає таку відповідь. Зовні спокійний, а всередині – киплячий вулкан. Він механічно скопує кігтем білу соту і тягне до рота.

Наче мала дитина, — всміхається до мужа Нівея і на мить її очі також стають смарагдовими, — усяку каку норовить скуштувати. А коли у них маля з’явиться, воно людиною, ельфом, чи драконом буде? Треба у Вані про це спитати, тільки так, щоб не розсердився.

— Ваню, ти ж не чайлд-фрі, сподіваюсь, і дітей любиш? 

— Звісно, люблю, але давай про це не зараз, кохана. У роті солоно стало. Невже це кров, бо я язика прикусив? Спробуй не вкуситись, коли щось у ногу шпигає. 

Нівея і собі закушує губу, намагаючись приховати образу:

— А може, ти отруївся, коли сире м’ясо їв? 

 Він так нічого і не зрозумів. Йолоп. 

— Здається, я зрозумів. У рану сіль потрапила. Точно, це сіль. Соляна пустеля. Ведмедю, радій. Ти ж весь час ниєш, що м’ясо немає чим присолювати. От тобі і відповідь на твої молитви. 

— Сіль є, зате тепер м’ясива немає. — кривить рота Родик. — Одне без другого не цікаве. Це те саме, що на обід вибрати хрін без поросяти. Одне роздратування. 

— О, ще один обділений долею знайшовся. — копилить губу Нія. — Здається, ми тут не просто так опинилися, правда ж, Ваню? Добре, що тут тільки сіль, а не солоне озеро, а то б нас мій татко одразу б знайшов. 

— Тут і без твого тата проблем вистачає. І ельфів. Краще піди і знайди серед них такого, хто нам пояснить, що тут відбувається. Це ж твоя рідня. 

—  Вони мені така ж рідня, як Слон і Моська. Не піду, а то ще візка тягти примусять. Я вже один раз з такого випала, більше не хочу. 

—  Еге ж, не йди, Нівеє, — піддакує Родик. — Краще діждемося, доки якийсь тиранозавр прибіжить, Драко-Вана загризе. Не все ж йому всіх давити своїм розміром і авторитетом. Не бійся, я тебе захищу.

— Замовкни, волохастику. Я не якийсь там плюгавий тиранозавр, а дракон, тож вогнем дихати вмію. Зараз як дихну, то ти на попільничку перетворишся. Хочеш спробувати?

— Ага, уже боюсь. Ти тільки лякати вмієш, а далі погроз діло не йде. 

Іван зробив вигляд, що розвертається, а насправді це треба було, щоб розширити місце для маневру і декілька разів боляче шпигнути Родика кінчиком свого шипастого хвоста. 

— Ти побазікай у мене. Я добрий тільки перші двадцять секунд, а далі як карта ляже. Можу врятувати, а можу роздерти, а потім врятувати. Солі тут достатньо, щоб у рани затовкти. Що вирішуєш?

— Добре, добре, я мовчу. — здається Родик, хворобливо затискаючи лапою місця уколів. О, вже кров з’явилася, під ноги на сіль скрапує. Беле і червоне – гарний тандем. Мереживо таке, як на українській вишиванці.