Розділ 15 Спали, або терпи

Розділ 15

Спали або терпи

«На що б ви не наштовхнулися,

ідіть за межі цього.»

(Нісаргадатта Махарадж)

Нівея сидить на шпилястому камені гори Кайлас і уважно вдивляється у небо. Зелене сяйво поглинає околиці і віддзеркалюється у дівочих очах міріадами лазуритових крапочок. Іван полетів на вершину у пошуках входу. Дурненький, невже він думає розшукати вивіску типу «Ласкаво просимо», або «День відкритих дверей»? Іноді таке буває у  навчальних закладах, але ж тут не школа і навіть не університет. Тут «Бюро довідок»  не працює, бо це частина гірського хребта, а не Вікіпедія.

Одне питання: що затіяв таточко? Чим йому це місце таке важливе? Нівея морщить лоба і згадує, як у приватній школі для відприсків чуді-напівкровок уроки магієведення проводила пані Ягина. Щоб відзначити найуспішніших учнів і заохотити невстигаючих, вона брала їх з собою у різні цікавезні місця. Одного разу то був «Музей ассурійських артефактів». Нівея мало зі спіднички не вистрибнла, щоб потрапити у кагорту щасливчиків. А треба сказати, вчилась вона посередньо  й інколи пасла задніх. У музеї Нівея дізналася, що ассури під час розквіту земної цивілізації були найудрішими та наймогутнішими богами, котрі знались на законах світобудови і могли перетворюватись на різних надприродних істот, а ще ставати невидими. Та згодом щось пішло не так і інші божества, Деви, знищили першородних і відтіснили у Загублене Підземне Місто без права на повернення у споконвічні права і володіння. Ніби-то те Місто захищають три джерела магічної енергії. Одне з них знаходиться під Мертвим озером, друге – під Живим, а третє там, де дзвенить Зелене Сяйво. Невже… Усе сходиться. Якщо припустити, що Ракшас і Маносаровар і є тими озерами, то виходить, що Загублене Місто десь поруч, можливо, навіть під ногами. Ось чому на вершину нікого зі смертних не пускають. Мекка для паломників є, але мекати заборонено. Смішно. Ну, таточко, ну, хитрунчику ти мій, що ти від мене приховуєш?

Нівея залізла рукою за пазуху і намацала срібного персня. Час розставляти крапки наді «і», навіть над тими, які досі не хотіли розставлятися.

Де ж Іван? Невже заблукав? Та тут навіть миша не заблукає, усе, як на долоні. О, летить, любесенький крилатик. Щось у кігтиках несе. Невже дичину вполював? Нарешті вечеря.

До ніг дівчини з шумом падає чорна волохата тушка з місячною плямою на грудях. 

— Вибач, люба, яків уже у стійла позаганяли, вечір, сама розумієш, тож я ведмедем розжився. Ти не заперечуєш, якщо я печінку з’їм? Страшенно полюбляю сиру печіночку.

Дракон склав крила і приземлився поруч.

— Розумієш, в околицях зараз пусто, а тут волохатик над струмком спрагу втамовував, я й не втримався, і вхопив. Ти як на ведмежатину дивишся?

— Загалом, мені все одно, аби смажена була. Тільки чим присолювати будемо? Солі немає.

 Нівея грайливо посіпала кругленьке ведмеже вухо і на каміння щось впало, тихо дзенькнувши. Дівчина помацала холодну землю і виловила блискучу кліпсу:

 — Здається мені, коханий, що сьогодні вечеря відміняється. Обставини змінилися.

— Які ще обставини? — скинувся дракон. — Ти не хвилюйся, люба, я сам посмажу. Ось дихну полум’ям, одразу шерсть зі шкіри злізе, тобі вовтузитися не доведеться.

— Я не про те, котику. У твоїх кулінарних талантах я не сумніваюся.

— А в чому ж тоді? А зрозумів, ти крові боїшся. Так це я зараз виправлю. Віднесу здобич за сусідній валун, там і оббілую, і роздеру, і підсмажу. Ти тільки дочекайся, і не помри з голоду.

— Голод не тітка, пиріжка не дасть, тут ти правий, коханий. Проте, мій таточко може. — тихо додала Нівея і повертіла кліпсу у руках.

— Не чую тебе, крихітко, говори голосніше, а то у мене так живіт розбурчався, що уся околиця збудилася. Ми сьогодні будемо їсти, чи ні?

— Ні, не будемо. — сказала, наче відрізала, Нівея і для більшого ефекту тупнула ногою. — Принаймні, не зараз і не цього ведмедя.

— Чого ти кричиш, кохана, я не глухий. Що з ним не так, може поясниш?

 — Розумієш, Ваню, це не звичайний звір.

— А що, генномодифікований? Не кажи дурниць, люба, тобі не личить.

— В іншій ситуації я б образилась, але не зараз. Бачиш оце? — Нівея розравила кулак і підняла вгору.

— У мене все нормально із зором. Цяцька, як цяцька, біля озера знайшла? Вітаю, і що з того?

 — Любий, це не цяцька, а портативний передавач, «Ельфіт» називається. Такі тільки у мого татка є. Він сам їх виготовляє. Тепер зрозумів?

— Не зовсім. Якщо ти хотіла мене здивувати, то у тебе не вийшло. Хочеш, я скажу, як усе було? Значить так. Твій татко погнався за нами на Кайлас, а цей мишко його роздер і з’їв, а кліпса у зубах застрягла. Співчуваю, кохана, але навіть такий розклад не зіпсує мені апетиту. Тобі, я думаю, тим паче. Отож, будь розумницею, не заважай мені печеню готувати. Сама ж потім подякуєш.

— Вибач, любий, але чхала я на твоє дедуктивне мислення. Краще подумай, кого може приховувати ведмежа подоба. Татові шпигуни повсюди.

— А звідкіля ти взяла, що ельф за нами шпигує? У тебе є конкретні докази, чи ти просто комедію ламаєш, щоб швидше додому повернутися? Так і знай, не вийде. Я тобі вже казав, сонечко, що така нагода випадає раз у житті, то чому б нам нею не скористатися? Додому ми завжди встигнемо.

— Іване, невже тобі не досить пригод? Ну, так. Давай прямо зараз повернемося. Ти вилікуєш тата, побачишся із матір’ю, а тоді одразу летимо у Неваленд. Сподіваюсь, елізійські шпики спіймали облизня і більше не набридатимуть. А якщо і будуть, у нас є Павук.

— Не хочу навіть слухати, і ти вуха затули,— дракон голосно плямкнув і заніс лапу над ведмедем. — зараз скатертина-самобранка верещати буде.

Нівея всілась на ведмедя і показала дракону середнього пальця:

— І не подумаю. Не смій, Іване. Не дам вбивати, і крапка. Краще давай розбудимо звіра і усе з’ясуємо.