Розділ 10 Регресивний гіпноз

Розділ 10

Регресивний гіпноз

«Після того, як

студенти на п’ятому курсі

 медичного ВУЗу

упродовж семестру

вивчають гіпноз,

екзамени в усній формі

у них

більше не приймають,

а тільки у письмовій.»

(анекдот)

Олена Павлівна посміхається кутиками вуст. Згадала бородатий анекдот про гіпноз. Жінка довго розмірковувала про те, як бути далі з Родионом і не придумала нічого кращого, як скористатися гіпнотерапією. Чимало зусиль пішло не те, щоб племінник здався і прийняв ситуацію. Це було складно, але такий вагомий аргумент, як відміна медичних препаратів в обмін на співпрацю, зробили свою справу і ось хлопець тут.

— Родионе, для початку я хочу тобі дещо роз’яснити.

Олена Павлівна впевненим жестом запрошує пацієнта зайняти бежевий диван, а  сама присідає поряд на стільці:

— Я проведу з тобою сеанс регресивної гіпнотерапії. Не бійся. Ти не втратиш контроль над власною поведінкою і залишишся повністю у свідомості. Опісля будеш пам’ятати усе, що відбувалося. З допомогою вербальних установок я поверну тебе у минуле, активую глибинні прошарки пам’яті, знайду ситуації, які тебе психічно травмували і усуну їх. Зазвичай на це відводиться п’ять сеансів, але якщо ти постараєшся, то можемо обмежитися одним. Чуєш мене, Родионе? Якийсь ти дивний сьогодні. Весь час мовчиш. 

Лікарка і собі замовкла, прикидаючи в умі можливі причини зміни психічного стану родича:

«Невже відміна медпрепаратів так на ньому позначилась? А може, це гра, і хлопець готується до атаки. Наче удав, вичікує слушної нагоди, щоб напасти. Ні, ні. Не накручуй себе, Оленко, ти ж не кролик, а дипломований психотерапевт зі стажем. Кажеш йому не боятися, а у самої жижки трусяться. А що, коли піде не так? Бували випадки, коли пацієнти під гіпнозом впадали в істерику і на виході отримували ще більше проблем у поведінці. Тома такого фіналу не витримає. Вона ж сама перша зателефонувала. І це після двадцятирічної мовчанки. Лід тріснув, чом би цим не скористатися і не розморозити озеро їхньої взаємної ворожнечі. Наразі сонцем, яке це зробить, присуджено стати Родиону.

— Я готовий. Можете починати. — відсторонено чеканить юнак і зручніше вмощується на дивані прямо у взутті. Та, байдуже, диван шкіряний і витримає.

— Як ти сьогодні почуваєшся, Родионе? Щось ти надто блідий. Повір мені, усе буде добре. У тебе все вийде. — вмовляє себе, чи його?

— Когось ви мені нагадуєте. — Родик морщить лоба і силиться згадати, та не може. — А, проїхали. Не суть. Усе тут, — хлопець обводить рукою приміщення, -- мені не подобається, але заради того, щоб покінчити з цим фарсом, я готовий на все. А санітари… — Родик затинається на півслові і знову замовкає.

— Що, санітари? — Олена Павлівна начеплює на перенісся маленькі елегантні окуляри у золотій оправі і уважно дивиться на пацієнта. — Кривдять тебе? Ти тільки скажи, я розберусь із ними. До головного піду.

— Ні. Не суть. Забудьте. Проїхали. — Односкладові речення схоже, його улюблений спосіб доносити інформацію.

— Тобто, проїхали?  Родионе, ти впевнений? Добре. Розслабся. Підклади ось цю подушечку під голову, а цю – під праву руку. Якщо під час сеансу у тебе виникне бажання вимістити на комусь зло, то нехай це буду не я, чи оточуючі нас предмети, а подушка.

— Чому під праву? Можна під ліву? Я лівша.

— Добре. Як тобі буде зручніше, Родионе.

— Ви боїтеся мене, Олено Павлівно? Не заперечуйте. Я по очах бачу, що так. Не розумію, чому. Я не монстр, і взагалі, ви мені подобаєтесь, як жінка. Я відчуваю до вас симпатію. У вас такі проникливі очі, наче безодня Маріанської впадини. На самісіньке дно душі зазирають. У мене навіть мурашки шкірою бігають. Не можу пояснити.

— Зате я можу. Це психологічне перенесення, не більше.

— Фрейда начиталися, лікарко? Даремно. А мені ви нагадуєте «Даму з лампою». Сестру милосердя Флоренс Найтінгейл. Чули про таку?

Родион привстає на лікті і вгризається поглядом у Олену Павлівну:

— Ви ніколи не закохувалися у пацієнтів, яких лікували? Знаєте, таке буває. Тут немає нічого сороміцького. Я б зрозумів і не засуджував. Може, розкажете? По очах бачу, що було.

Олена Павлівна хоче обурено викрикнути, щоб Родион закрив свого знахабнілого рота, але стримується. Зовні спокійна, вона знімає окуляри і кладе собі на коліна. Довірливе «ти» треба негайно змінити на «ви», щоб остудити несподіваний шал юнака.

— Пацієнте Родионе Крищенку, дозвольте зауважити, що це ви знаходитесь у мене на сеансі, а не я у вас. Тож почнемо. Підніми ліву руку вгору і уважно подивися на долоню. У самий центр. Я буду лічити до п’яти. З кожною новою цифрою твоя рука буде наближатися до обличчя, а очі – втомлюватися. Коли я назву цифру п’ять, ти заснеш глибоким лікувальним сном. Я починаю лічити. Один. Твої очі починають втомлюватися і ти занурюєшся у стан глибокого розслаблення. Воно м’яко охоплює твоє тіло від маківки до п’ят. Два. Очі ще більше втомлюються. Рука ближче до обличчя. Три. Повіки важчають. Добре. Все важче утримувати погляд на долоні. Чотири. Повіки стали важкими. Повіки свинцеві. Дуже добре. І я кажу п’ять! Повіки закрились. Спати! 

 Олена Павлівна різко плескає у долоні. 

— Спати глибше, міцніше. З кожним звуком мого голосу ти все більше занурюєшся у стан спокою та відпочинку. Зникають всі сторонні думки і звуки, ти чуєш і слухаєш тільки мій голос. Мій голос заспокоює і присипляє тебе, занурюючи у стан глибокого сну. Глибше і глибше. Ти впадаєш у стан глибокого розслаблення і релаксації. Це розслаблення охоплює усе твоє тіло, від пальців ніг до маківки голови. Ти заспокоюєшся і відкриваєш себе для новий світ відчуттів. Ти даєш собі можливість розслабитися ще глибше, і глибше. З кожним видихом зникає уся напруга. Все, що заважало, боліло, напружувало. Зникає з кожним видихом. Ти просто видихаєш із себе напругу. У той час, як з кожним вдихом у твоє тіло надходить приємна втома, розслаблення і ти відчуваєш, як м’язи твого обличчя розслабляються. Стрічка часу розкручується. Стрічка часу розкручується назад і ти потрапляєш у той день, коли зістрибнув з балкону багатоповерхового будинку. Що ти бачиш?