Розділ 3 Кайлас

Розділ 3

Кайлас

Іноді самокопання перетворюється в закопування. Копаєш, копаєш собі душу тупим ножем і не помічаєш, як це починає подобатися. Трохи часу, і твоя дупця впевнено вгрузає у пісок разом з металевим підсрачником, чи то пак отією штукою, яку охочі до мандрів туристи начеплюють на причинне місце, щоб не забруднити чи не поранити його об щось тверде і болюче. А твій ніж, тупий, як собака, шкребе твою душу зсередини, меланхолійно насвистуючи арію тіста з опери-казки «Колобкові мандри». І тобі так добре, сидячи на підсрачнику, що аж кров носом іде.

Де ж ті заповітні двері, докопавшись до яких зможеш, врешті, віднайти спокій та потрапити до землі обітованної? Отієї самої, де таких завзятих на всі руки, як ти, зустрінуть з розпростертими обіймами і пришпилять пальці трояндовими шипами, щоб ти зміг насолодитися нірваною?

«Не рвати струни, як болить душа моя», долинає звідкись і затихає. Механічно починаєш пригадувати, що там далі у цій пісні. «Відірватись від землі», якщо пам’ять не підводить. Ан, ніт, не вийде. Даєш повне занурення у річку Котелевку!

На дні ріки кишить раками, наче макаронами у окропі. Упс! Тебе не попередили, що сьогодні ти прислужишся живцем. Відчуваєш, як сотня зелених клешнів начепилися на твоє тіло і не відпускає, бо має благородну місію тебе зжерти? Шматочок за шматочком, ти навіть не помітиш. Навіщо тобі тіло, коли душа перекопана вздовж і впоперек. Одне без іншого існує, тільки недовго. Ти знав, на що йшов, коли погодився повернутися на Землю, Іване. Сталеві шипасті браслети Елізіуму ніщо у порівнянні з невидимими обручами самоїдства. Ось ти і попався.

На дні така пітьма, хоч у око стрель. Вода набилася у вуха, ніс і придонні стебла латаття міцно обкрутили ноги і тільки чекають, доки ти відкриєш рота і вдихнеш. Вдихнеш оте жовто-зелене сяйво, що розповсюдилось навколо. З останніх сил вдивляєшся у нього, як у рятівне коло і намагаєшся не перетнути кордон між життям і смертю. Бульбашки-зрадниці весело вириваються на волю з вуст, вивільняючи твою душу з порожнини фатуму, в яку ти сам добровільно себе запроторив.

Бородате чудовисько хапає тебе за шию, зблискуючи срібними перснями на руках і з легкістю Ахіла вириває з лабет латаття. 

— Почекай, я ще не залатав ними свої рани. — силиться противитися Іван, але міцний поштовх викидає його на поверхню.

Виринувши, Іван примружує очі від сяйва білої гори, що височіє неподалік. Зуби вибивають чечітку від холоду. Не березі сріблиться сніг. Хіба юнак щось пропустив і після Івана Купайла настала зима. І коли встигла? Поряд виринає зелена борода і швидкими грібками поспішає вибратися на ту частину берега, де відсутній білий покрив. 

— Йоксель-моксель, щось це мені нагадує. — шепоче до себе Ваня і вже голосніше додає:  — Друже, це ти? Допоможи, а то потону. Ноги не слухаються. Замерз, як дикий пес у холодній будці. Щось не те з моєю терморегуляцією. І Молвенець наче вріс у плече, руку судомить. Тепер і ногу.

Коля уже біля берега, але швидко повертається і пірнає у холодні води. Він — професійний боксер і морж за сумісництвом. Лубитель Хрещенської купілі при мінус двадцяти п’яти.

— Ей, Іване, не сміши мене, — скалить білі рівні зуби Микола. — Тут приблизно плюс чотири-п’ять градусів по Цельсію, а ти вже в бурульку перетворюєшся. Слабак ти проти мене, Ваню. Не слухався, коли я тобі пропонував поморжувати, ось і результат.

— Та іди ти зі своїми моржами куди подалі. — виклацує зубами Іван, міцно обіймаючи плечі друга, доки той, голосно відхекуючись, витягує бідаху на кам’янистий берег. — Краще подумай, як зігріватися будемо. Та скинь, врешті, свою бридку бороду, а то ще бородавки повиростають.

— Як у тебе хвіст виріс? — весело сміється Коля і різкими рухами робить повороти тулуба вліво-вправо, потім вправи на присідання. — Серйозно, друже, хвіст, як натуральний. Хтось дуже постарався, коли антураж тобі виготовляв. Дай відірву його к бісовій матері. Висушимо хвіст, бороду, а потім ними вогнище розпалимо, ось тоді і зігрієшся.

Коля з силою шарпає червоний відросток, але той і не думає відвалюватися.

— Капець, хвостика тобі присобачили. На клей «Момент» посадили, чи що?

— Це тобі мізки на клей посадили. — образився Ваня. — Хвіст справжній, бовдуре. Я ж тобі вже казав, що я – дракон.

— Еге ж, а я – принц Нарнії. — іронічно копилить губу Коля, граючи біцепсами. Він знімає бороду і роздивляється навколо. — Що з погодою? Ніби-то середина літа, сніг не передавали.

— А ти сам не здогадуєшся? Роззуй очі, спортсмене, це не Котелевка, а озеро Маносаровар. Он та гора – священний Кайлас.

— Не може бути. У тебе галюцинації на фоні кисневого голодування.

—  А ти бачиш те саме? Значить, не тільки мене плющить. — Іван підводиться і стрибає поперемінно то на лівій, то на правій нозі. Навіщо я на Землю попхався? Сидів би зараз у Неваленді, Чупакабрами ласував, кохану пестив. Ех!

— Що-що? Я не дочув. Стрибай повільніше, а то я не доберу, про що ти питаєш. У мене за тиждень боксерський поєдинок призначено. Великі бабоси обіцяють заплатити, якщо ляжу під противника. Я на таке ніколи не погоджусь, чуєш, друже? Не для того я потів у спортзалах, щоб так осоромитися на всю країну.

— А для чого, лицедієм підробляти? Для цього біцаки не потрібні.

— Та пішов ти, Іване. Плював я на славу і гроші. Мілані конче забаглося через вогнище купальське поплигати і пофестивалити заодно. Якщо хочеш знати, останній поїзд відійшов, так нас і не дочекавшись. А тут саме автобус з аніматорами на Котельву лижі гострив. Я і напросився. Тільки у трупі Водяник разом з відьмою модний вірус вхопили. Тож організатори поставили нам умову: або погоджуємося посісти вакантні місця, або плакала наша поїздка. Січеш?

 — Чекай, зараз сікатора дістану і почну усікати. — мерзлякувато поводить плечима Іван. — Де ж твоя Мілана? Щось я не помітив її на святі. Невже у купальському вогні випарувалась, так і не приземлившись?